ПОЛТАВСЬКА
ОБЛАСТЬ У КНИЗІ РЕКОРДІВ УКРАЇНИ
Нещодавня планетарна акція щодо
визначення семи сучасних чудес світу та аналогічні дійства, що відбулися в ряді
країн Європи по визначенню семи національних чудес, дійшли і до України: було визначено 7 архітектурно-історичних дестинацій та 7
природних див. До золотої сімки архітектурно-історичних об’єктів України
увійшли Національний заповідник «Софія Київська» та Національний
Києво-Печерський історико-культурний заповідник (м. Київ), дендрологічний
парк «Софіївка» (м. Умань, Черкаська обл.), Національний заповідник
«Хортиця» (м. Запоріжжя, Запорізька обл.), Державний
історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця» (м. Хотин,
Чернівецька обл.), Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець»
(Хмельницька обл.), Національний заповідник «Херсонес Таврійський»
(м. Севастополь, АР Крим). Переможцями акції «7 природних чудес України»
визначені: біосферний заповідник «Асканія-Нова» (Херсонська обл.),
регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя» (Миколаївська обл.),
Дністровський каньйон (Вінницька, Івано-Франківська, Тернопільська, Хмельницька
обл.), печера Мармурова (АР Крим), національний природний парк «Подільські
Товтри» (Хмельницька обл.), озеро Світязь (Волинська обл.), національний природний
парк «Синевір» (Закарпатська обл.)
Але ряд регіонів, незважаючи на
наявність беззаперечних об’єктів, які мали всі підстави бути номінованими до
золотої сімки (наприклад, українські чорноземи або печера Оптимістична,
карпатські вершини-двотисячники, дельта Дунаю або чорноморське узбережжя Криму
з неперевершеними красенями-мисами), на жаль, не увійшли до кола переможців. За
його межами залишились ряд регіонів України, які, на наш погляд, могли б бути
достойно представлені в тій чи іншій «золотій сімці». Природно, з таким
розподілом переможців погодяться далеко не всі.
У
цій шерензі Полтавська область із 25 регіонів України займає скромне 13-14
місце, маючи 47 рекордних прояви («Природа навколо нас» – 9, «Людина і суспільство» – 13, «У світі науки
і техніки» – 12, «Культура і
мистецтво» – 12, «Спорт і розваги» – 1).
Полтавська
область широким загалом, а особливо фахівцями-географами сприймається як регіон
дійсно унікальних проявів у географічній, історичній, культурній царині України
і Росії.
Найбільш
видатними епізодами на «рекордному полі» Полтавської області за [3–6] є:
1.
м. Полтава - державний історико-культурний заповідник
«Поле Полтавської битви» (1709 р.) ;
2.
курорт Миргород (Миргородський р-н);
3.
смт Чорнухи – батьківщина Г.С. Сковороди (Чорнухинський р-н);
4.
Сорочинський ярмарок (с. Великі Сорочинці, Миргородський
р-н) ;
5.
смт Диканька (Диканський р-н) – зажило слави завдяки
низці оповідань М. Гоголя під назвою «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»;
6.
державний музей-заповідник українського гончарства (смт
Опішня, Зіньківський р-н);
7.
заповідник-музей М.Гоголя (с. Гоголеве, Шишацький р-н).
- у блоці «Природа навколо нас» у номінації «Клімат» - найтриваліший період без дощів - 11.03. – 03.07.1934 р. в м. Полтава;
- у блоці «Людина і суспільство» у номінації «Тривалість життя» - найстаріша серед сучасників (померла у березні 2000 р.) Євдокія Білик, мешканка с. Абазівка, що поблизу Полтави (прожила 118 років);
- у номінації «Населення» - найкоротша назва населеного пункту – Яр; у номінації «Військова справа» - найдавніший напис на зброї (на клинку меча, знайденого наприкінці XIX ст. поблизу м. Миргорода);
- у блоці «У світі науки та техніки» у номінації «Наукові дослідження» - найбагатший скарб давніх речей – Перещепинський скарб VII ст., знайдений в 1912 р. біля с. Мала Перещепина Полтавського р-ну (серед коштовних раритетів – золотий і срібний посуд, візантійські монети, прикраси); у номінації «Наукові дослідження» - перший співвітчизник, який, можливо, побував в Антарктиді й досяг Південного полюса – Антон Омельченко - учасник експедиції, організованої англійським дослідником Р. Скоттом на судні «Терра Нова» 18.01.1912 р.;
- у блоці «Культура і мистецтво»
у номінації «Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво» −на
замовлення Черкаського краєзнавчого музею на Решетилівський фабриці художніх виробів
(Полтавська обл.) у 1973 р. було виготовлено гобелен «Минуле і сучасне
Черкаського краю» площею
Природно, що ряд даних стосовно і окремих регіонів, і
України в цілому застарів, потребує свого уточнення і аналізу – не виключенням
є і Полтавська область, економічні та соціальні рекорди якої, як і події сумні,
трагічні не мають залишатися поза увагою.
В. Я. Ревегук “Повстанський рух на Полтавщині”
Нестор Махно на Полтавщині
Рейди Махна на Полтавщині розпочалися з літа 1920 року, коли радянська влада вдруге оголосила його поза законом через відмову, у зв’язку з епідемією тифу, вирушити на радянсько-польський фронт.
Дотримуючись ідеї анархо-комунізму, Махно, проте, не був противником влади взагалі, але виступав проти всесилля чиновників, царських жандармів та більшовицьких комісарів над селянством. Не був прихильний він і до ідеї Української державності, хоч і підтримував повстанську боротьбу українського селянства за свободу і незалежність своєї Батьківщини. Періодичні, але масштабні рейди армії Махна сприяли розгортанню повстанського руху на Полтавщині.
Перший рейд Махна розпочався 29 червня 1920 року і лише частково зачепив Костянтиноградський повіт. Другий тривав протягом липня цього ж року. За цей час Повстанська армія Махна пройшла Костянтиноградським, Кременчуцьким, Полтавським, Зіньківським, Гадяцьким і Миргородським повітами. У серпні – на початку вересня Махно знову побував на Полтавщині.
Основними бойовими засобами махновських загонів була кіннота та посаджена на тачанки піхота, що забезпечувало раптовість нападу, швидкість маневру і втечу в разі небезпеки. Легендарні махновські тачанки виявилися не лише зручним засобом для швидкого пересування кулеметів з обслугою та доставки набоїв на поле бою, але й ефективною зброєю, особливо в боротьбі з ворожою кіннотою.
Рейди Махна майже повністю паралізували радянську роботу в селах Полтавщини. З великими зусиллями створені там ради і комітети незаможних селян були розігнані або існували формально, діяли час від часу. Влада більшовиків трималася лише в містах. Полтавський губернський відділ по роботі на селі у звіті за серпень 1920 року змушений був визнати, що “Махно вщент зруйнував усю досі проведену роботу” [1].
Лише на початку липня 1920 року під час рейду загонів Махна Полтавським повітом було знищено близько 200 продармійців, продагентів, міліціонерів та інших представників радянської влади. У Новому Тагамлику махновці розстріляли голову місцевого Волосного виконкому І.Куця, в Зачепилівці – продагентів з Петрограда Бєлова, Леонова і Гофмана, голову волосного виконкому Бречка, волосного військового комісара Кочубея і командира 46-го полку Червоної армії Люткіна. У Малій Перещепині до рук махновців потрапив член Полтавського повітвиконкому Філіппов, але через недбалість охорони йому вдалося втекти [2]. “Нашестя Махна, – говорилося в повідомленні Костянтиноградського повітвиконкому, – та його перебування протягом декількох днів у межах повіту залишило сильні сліди. Зупинилася радянська робота на місцях, зірвано заготівлю продовольства, розстріляно ряд товаришів, розігнано міліцію [3].
26 липня 1920 року під час бою в селі Верхня Ланна Махно розгромив 7-ий трудовий полк, захопив половину його обозу, зарубав 84 червоноармійців-латишів і вступив до Карлівки. Звідти махновці повернули різко на південь і, пройшовши Михайлівку, наступного дня увірвалися до Нехворощі. Там до них приєдналися повстанські загони Живодера і А.Левченка. У Кобеляцькому повіті Махно дав своїй армії на декілька днів перепочинок, його загони розташувалися в районі сіл Царичанки – Маячки – Орлика, які з часів денікінщини були одним із центрів повстанського руху на Полтавщині.
3 серпня поблизу села Піски, що за 30 кілометрів на північний схід від Кременчука, махновці вступили в бій з групою військ Червоної армії, якою командував Чаплін. В результаті вдалого кавалерійського маневру вони здобули впевнену перемогу: червоні втратили частину обозу, всі гармати, 15 кулеметів і близько 500 полонених. Рештки червоноармійських частин втекли до Полтави, а полонені після проведеної з ними роз’яснювальної роботи перейшли до Махна. Після цього бою махновці швидким маршем вирушили в північному напрямку.
Надвечір 6 серпня сотня вершників на чолі з Махном зайняла станцію Сагайдак. Щоб відірватися від переслідування переважаючих частин Червоної армії, “батько” наказав зірвати міст на перегоні Сагайдак – Яреськи, а на 249-ій версті висадити в повітря залізничне полотно, що дало змогу на декілька днів зупинити просування червоних військ. Використовуючи прогалини між червоноармійськими частинами, які його переслідували, Махно продовжував вдало маневрувати по Полтавщині, завдаючи дошкульних ударів там, де його не чекали.
З метою координації дій червоних військ по оточенню і знищенню Повстанської армії Махна до Полтави прибув заступник Ф.Дзержинського Євдокимов і начальник військ ВОХР Харківського сектора Мармузов із загоном чекістів особливого відділу Південно-Західного фронту. Проте загнати Махна в пастку червоним не вдалося і на цей раз.
В обідню пору 9 серпня ударом з Дейкалівки махновці увірвалися до Зінькова. За радянськими даними, їх сили становили три роти піхоти на тачанках та 200 кавалеристів, на озброєнні яких було 5 гармат і 70 кулеметів. Після короткої перестрілки 430-ий батальйон ВОХР, що стояв у Зінькові, частково розбігся, частково потрапив у полон і був роззброєний. Повітовий виконком і партком КП(б)У з кінним взводом втекли до Охтирки, а місцева міліція на чолі із своїм начальником Буніним та караульна рота – до Опішні. Під час нападу махновців у Зінькові відбувалося судове засідання виїзної сесії Полтавського губернського революційного трибуналу. Охоплені панікою судді тікали так швидко, що залишили на столах навіть судові справи та власний одяг [4].
Оскільки цього дня у Зінькові було храмове свято, на вулицях перебували сотні людей. Вони із страхом і подивом спостерігали за хвацькими вершниками-махновцями, які з піснею “Ех, яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками” вступали до міста. У Зінькові Махно звільнив заарештованих і спалив триповерхову в’язницю та забрав із повітового казначейства 22 млн. карбованців [5]. Махновці відчинили склади, де зберігалися зібрані за продрозкладкою продукти харчування та товари першої необхідності і роздали їх мешканцям міста та селянам навколишніх сіл. Усього було роздано та забрано самими махновцями 18 тисяч пудів зерна, 1085 пудів борошна, 340 пудів круп, 1163 пуди цукру і 1994 пуди солі, а також шкіряні вироби, тканини та інші товари [6]. Жодних погромів і грабежів місцевого населення не було допущено. Будь-яким проявам мародерства клався край відразу і неухильно. Так, одного махновця розстріляли в центрі міста за те, що в якоїсь єврейки він забрав жіноче вбрання [7].
Як тільки махновці захопили Зіньків, до них почали з’являтися з проханням про допомогу ватажки місцевих повстанських загонів. Найбільшими з них були загони Л.Христового і Ф.Буховецького. Останній діяв у районі Липової Долини і налічував більше 100 повстанців, озброєних гвинтівками і обрізами. Махновці передали їм зброю і гроші. У Зінькові Л.Христовий одержав від Махна мандат на формування особливого загону Повстанської армії України (махновців), а також кулемети з обслугою, набої і декілька сот захоплених у червоних гвинтівок. Спеціальною інструкцією Л.Христовому було надано право брати у селян все необхідне для свого загону, але при цьому було поставлено жорстку умову: коня можна було взяти лише тоді, якщо в господарстві є не менше чотирьох робочих коней, а замінити, якщо не менше двох. Лише тачанки, сідла і зброю повстанці Л.Христового могли забирати по потребі, але за відповідну плату [8].
Скориставшись тимчасовим перепочинком, махновці у своїй похідній друкарні випустили декілька номерів своїх газет “Набат” і “Голос махновца”. Зокрема, в газеті “Набат” була вміщена стаття під назвою “Чому я махновець”, в якій говорилося: “Я махновець тому, що люблю свободу; я махновець тому, що захищаю вільні ради; я махновець тому, що не люблю і ненавиджу жидів і комісарів” [9].
Затримкою махновців у Зінькові скористалося радянське командування, яке почало спішно підтягувати війська з метою оточення і знищення повстанців. 12 серпня частини Червоної армії під командуванням Степанова (2000 піхотинців 62-го, 63-го батальйонів ВОХР і кавалеристи 8-го окремого кавалерійського полку) атакували Зіньків з боку Полтави. Махновці інсценували відступ своєї піхоти, а їх кавалерія обійшла червоних з тилу і на шляху між Зіньковим і Шилівкою порубала червону піхоту, а кінноту змусила відступити до Охтирки. При цьому махновці захопили 75 полонених, два вози гранат, шанцевий інструмент і телефонні апарати [10]. Піхота ж, що наступала з боку Гадяча, була порубана на шляху за Бобрівником. За даними А.В. і В.Ф.Білашів, втрати червоних під час боїв за Зіньків становили понад тисячу полонених, 6 гармат, 20 кулеметів і багато іншого озброєння [11].
14 серпня, об’єднавшись із групою Чапліна, червоні війська вдруге спробували відбити Зіньків, але знову були відкинуті. Проте ув’язуватися в позиційні бої з Червоною армією не входило в плани повстанців, тим паче, що до Зінькова підходили все нові і нові її частини. 15 серпня Махно залишив Зіньків, доручивши версти боротьбу з радянською владою тут повстанцям Л.Христового, сили якого становили на той час близько 6 тисяч, але недостатньо озброєних і навчених селян-піхотинців, 500 кавалеристів, 40 кулеметів і 4 гармати. Разом з Махном пішла і частина захоплених в полон насильно мобілізованих до Червоної армії бійців.
Під час перебування Махна в Зінькові, за одними даними, було вбито близько 100 комуністів і працівників радянських установ [12]. Інші джерела вказують, що 21 серпня в урочистій обстановці було поховано лише 20 червоноармійців і радянських “відповідальних працівників” [13].
Скориставшись тим, що червоні війська сконцентрувалися навколо Зінькова, махновці 16 серпня після декількох пострілів з гармат увірвалися до Миргорода, що було повною несподіванкою для радянського військового командування і місцевої влади. Миргородська міліція в паніці втекла до села Кибинців і тому не зазнала втрат, її приміщення разом з документами махновці спалили, а особисті речі, телефонні апарати і кінську упряж розграбували місцеві жителі [14]. “Захопивши місто, – говорилося в повідомленні Миргородського повітового комітету КП(б)У, – бандити відразу ж випустили з усіх місць ув’язнення заарештованих, підпалили приміщення тюрми… Все, що являло цінність, як-то: борошно, сіль; цукор, мануфактуру, шкіру та інше бандити вантажили на підводи і вивозили з собою” [15].
Як і раніше, захоплене в Миргороді та на залізничних станціях майно розподілялося серед місцевого населення, ішло в рахунок оплати за коней, тачанки та продукти харчування, що сприяло посиленню симпатій селянства до Махна. Якщо радянська влада шляхом запровадження продовольчої розкладки забирала в селян сільськогосподарські продукти, то Махно повертав їм награбоване. В той же день махновці залишили Миргород і вирушили в південному напрямку.
Щоб відірватися від переслідування, 20 серпня Махно розділив свою армію на дві групи, які пройшли по червоних тилах Миргородським, Кременчуцьким, Кобеляцьким і Костянтиноградським повітами. Поблизу села Кочерижки Костянтиноградського повіту вони об’єдналися і вирушили у Катеринославську губернію.
Під час рейду по Полтавщині Махно залишав у окремих місцевостях невеликі загони чисельністю 50-60 бійців з кількома кулеметами, які мали завдання об’єднати навколо себе місцеві повстанські загони, пропагувати ідеї анархо-комунізму і Третьої соціальної революції, яка мала завершитися побудовою справедливого суспільства без комуністичної партії, диктатури і всевладдя чиновників [16]. Зокрема, такий загін під командою Коцюри чисельністю близько 100 шабель було залишено на Миргородщині.
Прихід армії Махна на Полтавщину сприяв, з одного боку, активізації тут повстанського руху, а з другого – поповнив її за рахунок місцевих повстанських загонів. На початку серпня в Кременчуцькому повіті до Махна приєдналися загони отаманів Скирди, Живодера і донського козака Молчанова. Там же з “батьком” встановили контакт і ватажки повстанських загонів Рядно, Петренко, Каліберда. Вони одержали від Махна військову допомогу, але не залишили районів постійного перебування своїх загонів [17].
По-іншому склалися стосунки між махновцями і повстанцями в Кобеляцькому повіті, який з часу боротьби з Денікіним вважався оперативним плацдармом Махна, тому що місцеві повстанські загони перебували під значним впливом його анархо-комуністичної ідеології. Найбільшими з них влітку 1920 року були загони Романа Матяша (близько 700 бійців) та Андрія Левченка (500 повстанців). Проте отамани не могли домовитися між собою про спільні дії і змагалися за лідерство. На скликаній у Китайгороді нараді Махно звів їх повстанські загони в один полк і призначив командиром Живодера, але Левченко відмовився підкорятися махновському командуванню, тому що повстанці його загону не хотіли залишати рідних місць. Рішенням реввійськради махновської армії Левченка було засуджено до розстрілу, але серед ночі разом із своїм загоном він утік за Дніпро. Живодер пов’язав свою долю з махновцями, де незабаром став командиром полку і загинув на Старобільщині в бою з червоними військами.
Послані для боротьби з повстанцями Махна червоноармійські частини неохоче вели бойові дії, часто дезертирували або переходили на бік повстанців. Навіть радянські джерела вказували на загалом гуманне ставлення махновців до полонених у 1920 році, особливо щодо рядових бійців, які були насильно мобілізовані до лав Червоної армії і проти своєї волі змушені були брати участь у братовбивчій громадянській війні. Так, в оперативному зведенні від 15 вересня 1920 року повідомлялося, що під час бою 2-го батальйону 40-ої бригади ВОХР з махновцями було вбито 8 комісарів, а 124 бійців взято в полон і відпущено по домівках з наказом більше не воювати проти власного народу [18]. 17 вересня цього ж року до рук махновців потрапив російський продовольчий загін, який грабував українських селян. Командира і комуністів загону Махно розстріляв, а бійців “роздягнув, розбув, забрав гроші і відпустив”. “Нас розбив Махно і захопив у полон, – писали червоноармійці в одному з перлюстрованих червоною цензурою листів, – роздягнув і відпустив”. В іншому листі повідомлялося: “Їздили до Кременчуцького повіту для боротьби з дезертирством і бандитами. Було вбито нашого командира, а нас забрали в полон, роздягнули, нагодували і відвезли за 18 верст від бою для допиту: хто комуніст, а хто – ні” [19].
Влітку 1920 року, коли війська Врангеля розпочали наступ з Криму, Махно знову підписав угоду з радянською владою про спільну боротьбу проти білогвардійців. Його кавалерія (корпус Каретникова) відіграла вирішальну роль під час штурму Перекопу і форсування Сивашу. Але після остаточного розгрому Врангеля і фактичного закінчення громадянської війни в Росії уряд Леніна втретє оголосив Махна поза законом. Переможці “чорного барона” були підступно оточені своїми союзниками і розстріляні з гармат та кулеметів. Лише незначній частині корпусу Каретникова вдалося вирватися з Криму і прибути до Гуляй-поля, де в цей час лікувався Махно. З того часу він остаточно позбувся ілюзій, щодо можливості порозумітися з комуністичним режимом і став на шлях безкомпромісної боротьби з ним.
Залишені під час літніх рейдів дрібні загони махновців з часом збільшилися за рахунок місцевого люду і восени 1920 року становили вже значну збройну силу. Одним із центрів повстанської боротьби став Костянтиноградський повіт, що прилягав до Катеринославщини. На початку грудня у Старовірівській волості з’явилися 5 махновців, які почали закликати селян до повстання. Їх заклики знаходили сприятливий ґрунт і протягом декількох днів махновці змогли створити загін із 150 чоловік. Старовірівська волость була розбита на три дільниці, в кожній з яких передбачалося створити полк, але концентрація червоних військ навколо бунтівних сіл завадила цьому. Тому в першій дільниці встигли сформувати загін у 400 чоловік, у другій – 40 і в третій – 40 кавалеристів. Ще 30 кавалеристів прислав “батько” Брова, загін якого стояв у Кошманівській волості. У повсталих селах налагодили гарнізонну службу, ночами в них чергували озброєні вилами і кілками селяни. Для захисту від можливого нападу ворожої кавалерії на вулицях сіл порозкидали борони зубцями вгору.
Проти Старовірівки, що стала центром повстання, з Костянтинограду надіслали загін із 150 червоноармійців, але повстанці, незважаючи на майже повну відсутність вогнепальної зброї, відбили їх атаку і змусили відступити. 6 червоноармійців при цьому захопили в полон. В Берестовенці повстанці вбили ротного командира, агента повітового продкому і двох червоноармійців. 11 грудня червоні повторили напад. На цей раз для боротьби з повсталими був створений польовий штаб і виділені значні сили з артилерією. Під час штурму Старовірівки червоні вбили 152 її оборонців і поранили 75, трьох селян розстріляли без суду. Більше 100 селянських хат було спалено. Втрати червоних становили 8 вбитих і 20 поранених.
Основна причина поразки повстанців полягала в тому, що їх загони не змогли скоординувати свої дії, зокрема, “батько” Брова не надіслав допомоги. А між тим, його сили за одними даними становили 400 чоловік піхоти і 100 кінноти з 15 кулеметами, за іншими – близько 1200 чоловік. Його загін контролював Наталинську, Дар-Надеждинську і Зачепилівську волості.
17 грудня загін Брови (300 піхотинців і 50 кавалеристів) напав на Карлівку, де його повстанці роззброїли і роздягнули червоноармійців, які охороняли військові склади, забрали там чимало різного військового майна, в тому числі зброї, та розгромили телефонну станцію [20]. Наступного дня загін Брови пограбував цукровий завод в Єреміївці, де взяв 4 млн. карбованців і 3 тисячі пудів цукру. Після цього Брова захопив станцію Лукашівку, де роззброїв 30 кавалеристів Першої кінної армії, захопив радіостанцію і пішов у Катеринославську губернію.
7 січня 1921 року неподалік Канева загони Махна, повертаючись з Правобережної України, де їх марно намагалися оточити і знищити червоні війська, перейшли по кризі Дніпро і в черговий раз вступили на терени Полтавщини. Спроба радянського командування ізолювати махновців і не пустити їх на Лівобережну Україну зазнала невдачі. Їх сили за даними радянського командування становили до 3 тисяч шабель, тисячу піхоти, 60 кулеметів і дві гармати, що було, на нашу думку, явним перебільшенням [21]. Проте, Повстанська армія Махна не мала набоїв. Надія була лише на захоплені в червоних трофеї, маневреність загонів та хоробрість повстанців.
8 січня махновці захопили село Піщане і місто Драбів. Звідти Махно невеликим загоном здійснив відволікаючий маневр в напрямку Овсюки-Лазірки, а основними силами вирушив через Оржицю на Хорол. Радянське командування спішно перегруповувало сили, стягуючи їх у пункти можливого нападу Махна. Військовий стан було оголошено в Пирятині, Лубнах, Миргороді та інших містах Полтавщини.
Махновців переслідувала ударна група Першої кінної армії під командуванням Котовського, яка у своєму складі нараховувала 1200 шабель, 50 кулеметів і 4 гармати. На допомогу їй у середині січня послали Летючий корпус червоної кінноти. Відпочиваючи по 3-4 години на добу, вони з особливим завзяттям переслідували повстанців. Проте, махновці уникали боїв з переважаючими силами червоних. Не розпорошуючи сил, компактною масою рухалися вони в напрямку Полтави. Долаючи серед глибоких снігів десятки кілометрів за добу, повстанці ледве встигали міняти на своєму шляху коней у селян. Разом з ними рухався і обоз із десятками поранених бійців.
Напередодні старого Нового року, пройшовши південною частиною Миргородського повіту, махновці зруйнували міст на станції Сагайдак і тим самим перервали залізничне сполучення між Києвом і Полтавою. За даними радянської розвідки сили Махна становили вже близько 5 тисяч чоловік та мали на озброєнні 6 гармат і 50 кулеметів, але майже не мали до них набоїв. Під час перебування в селі Піщаному махновці пограбували сім’ю старшого міліціонера Федорченка та побили попадю, яка переховувала активістів радянської влади, видаючи їх за своїх синів.
14 січня махновці вступили до Балясного, де в цей час проходило новорічне богослужіння. Махно зайшов до церкви, поставив багато свічок за упокій душі своїх загиблих побратимів, зробив щедрі пожертви для церкви, а потім вийшов на вулицю і привітав селян з Новим роком. На імпровізованому мітингу він показав поранену в боях з білогвардійцями ногу і закликав селян не віддавати хліб для більшовиків. На запитання, за кого він воює, Махно відповів: за радянську владу, але проти комуністів. Потім разом із сестрою милосердя сів у закриті сани і під охороною “чорної сотні” поїхав до Йорданівки [22].
15 січня поблизу села Бірки Зіньківського повіту махновці розбили послані їм назустріч червоні війська і гнали їх майже 25 кілометрів. В цьому бою було зарубано 117 червоноармійців. Наступного дня поблизу села Лютеньські Будища така ж доля спіткала і стрілецький батальйон 65-го полку ВНУС, який лише вбитими втратив 25 чоловік [23]. “У зв’язку з наближенням Махна, – говорилося в інформації Полтавського губвиконкому, – будь-яка діяльність радянської влади в Зіньківському повіті припинилася” [24]. Представники сільського апарату радянської влади, голови комнезамів і комуністи спішно тікали під захист регулярних частин Червоної армії у містах.
Протягом 16-17 січня махновці перебували на відпочинку у Веприку та сусідніх селах Гадяцького повіту, де поповнили запаси продовольства і фуражу. Скориставшись їх тимчасовою зупинкою, навколо почали концентруватися .червоні війська. Зокрема, на станцію Ромодан прибула ударна група першого корпусу Першої кінної армії під .командуванням Котовського, а в Гадяч – два бронепоїзди [25]. Проте і цього разу Махнові вдалося уникнути ворожого оточення і швидким маршем через Великі Будища і Капустинці вирватися на Чернігівщину, чого не могло передбачити радянське командування. Поява Махна на Полтавщині сприяла активізації, навіть за несприятливих зимових умов, місцевих повстанських загонів Левченка, Христового, Матвієнка, Івасюка та ін.
В середині березня 1921 року махновські загони Марусі і Фоми (близько 700 кавалеристів і 100 тачанок) з Катеринославської губернії несподівано з’явилися в Костянтиноградському повіті. Проти них була послана кавалерійська група “тов. Агапова”, маневрений загін Заволжської дивізії, місцева міліція і мобілізовані комуністи. 17 квітня їм вдалося розсіяти повстанські загони. В той час, як сили червоних переслідували основну частину повстанців, один із загонів із 150 вершників увірвався до Костянтинограду, але був вибитий гарнізоном міста з допомогою бронепотягу [26].
Наприкінці квітня 1921 року махновці знову з’явилися на Полтавщині. Це були загони Федора Щуся, які червоним військам вдалося витіснити з Чернігівщини. У них налічувалося кілька сот кавалеристів і близько 400 тачанок з піхотою. Рейд супроводжувався розгромом радянських урядових установ, розгоном комнезамів і знищенням продовольчих агентів та міліції.
22 квітня о 3-ій годині ночі загони Щуся несподівано увійшли до Синівки, де знищили документи і спалили приміщення міліції, волосної ради і комнезаму. Під час нападу було вбито завідуючого волосного земельного відділу Вовка, старшого міліціонера Берестівської волості Рогозу і міліціонера Галича, а також пограбовано їх господарства. Того ж дня махновці захопили і Липову Долину, де спалили продовольчий склад, куди більшовики звозили зібраний за продрозкладкою хліб і замінили коней [27]. Пізніше один з червоноармійців, який не з своєї волі побував у полоні в махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках з одного боку було написано “Спереди не уйдешь”, а з другого – “Сзади не догонишь!” Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, роззброювали, роздягали, забирали гроші і відпускали [28]. Протягом 6-7 травня махновці на короткий час зайняли села Вороньки, Бербениці, Брагінці, Мелехи, Білоусівку і Ждани. До Чорнух була послана кінна розвідка з 15 вершників, яка вчинила в селі неймовірну паніку: місцева радянська влада втекла до Лохвиці.
Проти повстанців Щуся командування Червоної армії зосередило значні військові сили: 58-ий і 60-ий кавалерійський полки (кінна група Кириллова), летючий загін київського укріпленого району (300 багнетів з 6 кулеметами) і зведено тачанковий загін Кейбала у складі караульної роти, 30 мобілізованих комуністів і 10 вершників. Вони мали завдання не допустити з’єднання загону Щуся з основними силами Махна, який на той час перебував у Катеринославській губернії, і знищити їх у межах Лохвицького повіту. Проте, здійснити цей намір червоним знову не вдалося. Як зазначалося у рапортах радянського командування, махновці рухалися “з неймовірною швидкістю”, зупиняючись для заміни коней по стелах не більше як на півгодини [29].
В ніч на 8 травня, збивши заслін червоних військ, махновці переправилися через Сулу і раптовим наскоком захопили Снітин, де частково замінили своїх виснажених коней. Подальший шлях їх проліг через Сенчу, станцію Дубрівка, села Попівської, Зуївської і Черевківської волостей. Наступного дня вони були вже в Зіньківському повіті і через Ковалівку та Опішню вирвалися у південні степові райони Полтавщини. На своєму шляху вони розганяли сільські ради і комнезами, знищували найбільш ненависних представників комуністичного режиму, які чинили насильства над українським народом. Так, у Чорнухах вони .зарубали двох міліціонерів, в Білоусівській волості – трьох, а також побили голову місцевого комнезаму Шевченка і його заступника, розгромили приміщення і спалили документи Попівського і Зуївського волосних виконкомів та Черевківського сільського виконкому [30]. У Ковалівці махновці вбили начальника (старшого міліціонера) волосної міліції і 5 “радянських працівників” та кількох червоноармійців. В Устивиці вони спалили приміщення волосного виконкому разом з комуністами Сукачем і Волкорізом, які там перебували.
У квітні 1921 року до Кобеляцького повіту з Катеринославської губернії вступили інші загони махновців загальною чисельністю близько 600 шабель. 26 квітня в Маячківській волості вони розстріляли двох комнезамівців, 5 міліціонерів і волосного воєнкома, в Царичанці оточили базар і замінили своїх втомлених коней на свіжі селянські. Протягом 28-31 квітня махновці пройшли Ляшківську, Сокілську, Озерську, Бреусівську, Бригадирівську і Хорошківську волості, в яких убили більше 50 об’єднаних у військові загони комнезамівців. У Кобелячківській волості до махновців приєднався і невеликий загін Іллі Маслякова — червоного командира, який втік від суду ревтрибуналу Першої кінної армії. У Сокілській волості махновці зіткнулися із загоном чекістів Констянтиновича, який вів боротьбу з місцевими повстанцями. Бій тривав декілька годин, але червоні вистояли, втративши при цьому 16 чоловік вбитими. Сам Констянтинович і Кобеляцький повітовий воєнком дістали поранення. Махновці відступили, втративши від кулеметного вогню майже 70 чоловік.
У цей час у Білицькій волості з’явився озброєний дробовиками загін із 30 селян, які під приводом обшуків зброї виявляли і розстрілювали комуністів. 6 травня вони вбили трьох, а 7 травня – ще одного. Червоним вдалося загнати загін у болото поблизу Біликів, де вони і розсіялися [31].
В останніх числах квітня 1921 року загони Махна продовжували діяти на теренах Кобеляцького повіту, уникаючи вирішального бою з 4-ою кавалерійською дивізією червоних і групою Констянтиновича, які невідступно їх переслідували з тим, щоб не дати можливості переправитися на правий берег Дніпра. 3 травня Махно перейшов залізницю поблизу Бригадирівки і зайняв Озери, де мав бій із загоном Кременчуцької губернської Чека. Інший загін махновців (300-400 шабель і посадженою на тачанки піхотою) вступив на терени Костянтиноградського повіту і зайняв села Таранівщину, Бабайківку і Михайлівку, де розстріляв 10 продармійців і одного червоноармійця.
15 травня загін Брови в черговий раз з’явився в Костянтиноградському повіті. 21 травня він мав бій в селі Густи з 2-им батальйоном Першої кавалерійської бригади Першої кінної армії. Частина батальйону здалася махновцям, частина втекла, а частина, укріпившись за церковною огорожею, зуміла відбитися.
Наприкінці травня 1921 року Махно кинув останній виклик радянській владі. 25 травня загони Махна, Куриленка і Кожина, які діяли окремо на теренах Катеринославської губернії та на південному сході Полтавщини, нарешті об’єдналися поблизу Малої Перещепини. За даними А.В. і В.Ф.Білашів, у з’єднанні налічувалося 3 тисячі піхоти, яка рухалася на тачанках, та 2 тисячі вершників. На озброєнні вони мали понад 300 кулеметів і 12 гармат [32].
25 травня взвод червоноармійців у кількості 44 чоловік був посланий на виконання продрозкладки у Малоперещепинську волость, де в цей час з’явилися махновські роз’їзди. В короткій сутичці частина червоноармійців була зарубана, решта – розбіглася, залишивши махновцям зброю і амуніцію [33].
26 травня махновські загони заполонили Кобелячківську, Маячківську і Рясківську волості, де зарубали 10 червоноармійців, 5 комнезамівців і 3 міліціонерів. Всього ж протягом другої половини квітня – травня 1921 року за далеко неповними даними махновці вбили 8 голів волвиконкомів, 10 продагентів, 30 міліціонерів, 30 комнезамівців, 28 “радянських працівників” і 80 – інших [34].
30 травня загони Махна захопили Мачухи, що за 12 кілометрів від Полтави, Супрунівку, Абазівку та інші приміські села. У місті зчинилася неймовірна паніка, жителі ясно чули артилерійську канонаду, по вулицях рухалися вози з пораненими. До Полтави спішно стягувалися частини Червоної армії, продзагони, міліція та працівники сільських органів радянської влади. На відрізку залізниці Полтава – Решетилівка постійно курсував бронепотяг “Красный оборонец”. Інший загін Махна (600 шабель і 200 тачанок при 15 кулеметах) в цей день зайняв Демидівку і Плоске, де махновці зарубали голову волосного виконкому Просяника, завідуючого земельним відділом Денисенка та декількох працівників волосних установ, які не встигли поховатися.
Бойовий дух махновців був надзвичайно високим. Свою зневагу до смерті і особисте молодецтво вони виявляли у написах на тачанках: “Трус, не садись на коня!” Радянське командування неодноразово відзначало у звітах, що незважаючи на брак набоїв, “махновці самі нападали на іноді переважаючі їх військові частини” [35].
31 травня загони Махна, в яких за даними радянської військової розвідки налічувалося 500 шабель, 300 піхотинців на тачанках і 15 кулеметів, з боєм прорвалися через залізницю Полтава – Київ, захопили Решетилівку і через Яреськи пішли до Хорольського повіту, сіючи паніку серед представників радянської влади та вселяючи в серця селян надію на звільнення від комуністичних експериментів.
У червні 1921 року сили Махна поповнилися за рахунок місцевих повстанських загонів та червоноармійців і налічували 800 кавалеристів, 700 піхотинців і 600 тачанок при 72 кулеметах. Проте армія Махна практично не мала набоїв. Вся надія була на трофейні, захоплені в боях з червоними. Маневреність його загонів сковували понад 50 возів з пораненими, які рухалися разом з бойовими частинами. І все ж ініціатива була з руках повстанців. Командування Червоної армії ніяк не могло реалізувати свій план; притиснути махновців до залізниць, де курсували бронепотяги і, користуючись своєю перевагою, особливо у важкому озброєнні, розгромити їх. Червоні ганялися за махновцями, як собака за власним хвостом.
Причини невдач радянське командування вбачало у низькій боєздатності та недостатній військовій виучці червоноармійців. Якщо повстанцям для того, щоб приготуватися до бою (осідлати коней і запрягти обози) достатньо було десяти хвилин, то червоним – значно більше. Під час переслідування махновців червоноармійці швидко втомлювалися і втрачали боєздатність, а при наближенні з ними обмежувалися перестрілкою з далекої відстані, що давало можливість повстанцям відірватися від переслідування і уникнути бою за несприятливих обставин. Червоноармійці в’яло і неохоче вели військові дії, але в донесеннях повідомляли про ”героїчні подвиги військ”, перебільшуючи число вбитих і поранених махновців, хоч загально відомо, що повстанці завжди намагалися забрати з поля бою своїх убитих та поранених вояків. Полтавська губернська військова нарада змушена була визнати, що протягом тривалого часу “війська не могли доставити до штабу округу жодного полоненого бандита”.
З червоними повстанці билися відчайдушно, в полон не здавалися, знаючи, що пощади від комуністів їм не буде. Якщо махновці, як правило, відпускали рядових полонених червоноармійців, котрі здебільшого були примусово мобілізованими селянами, то більшовики навіть поранених махновців розстрілювали. Наприклад, 8 червня 1921 року Роменська повітова військова нарада у присутності заступника командуючого військами Червоної армії в Україні Р.Ейдемана прийняла рішення розстріляти чотирьох полонених махновців [36].
Вранці 2 червня, рухаючись з Білоцерківки, махновці захопили Велику Багачку і, щоб дати перепочити змученим коням і людям, простояли там до 7 годин вечора. Вони знищили документи волосного виконкому, волосної міліції та роззброїли 7 захоплених в полон міліціонерів і червоноармійців. У ніч на 3 червня загони Махна захопили Устивицю і увірвалися без належної розвідки на станцію Гоголеве, де несподівано зіткнулися з червоним бронепотягом. Рятуючись від гарматного і кулеметного вогню, вони повернули на Шишаки і Ковалівку, які зайняли рано вранці 4 червня. Того ж дня розвідка Махна з’явилася в околицях Зінькова. У місті зчинилася паніка. Службовці радянських установ і комуністи спішно тікали до лісу. Згодом населення Зінькова глузувало, що чотири вершники-махновці розігнали тут радянську владу.
У Зіньківському повіті махновці сподівалися зустрітися з загонами Л.Христового і Ф.Буховецького, зв’язок з якими перервався ще наприкінці листопада 1920 року. Проте, ці сподівання виявилися марними. Основні сили місцевих повстанських загонів були розгромлені взимку. Декілька десятків повстанців Л.Христового переховувалися в лютеньських лісах поблизу Романівки і Малої Загрунівки, а Ф.Буховецький перебазувався до кордонів Лебединського повіту.
Обійшовши Зіньків двома колонами, махновці вступили на терени Гадяцького повіту і зайняли Веприк. Назустріч їм з Гадяча виступив 2-ий батальйон 487-го полку, але був розгромлений на лісовій дорозі і розбігся. Захопивши Вельбівку, махновці підійшли до Гадяча в районі переправи через Псел з боку Полтави. В Гадячі на той час вже не залишилося регулярних частин Червоної армії. Тому переправу захищали загін місцевих комуністів (згодом підійшов ще один) і тилові частини 487-го піхотного полку. Перестрілка велася більше двох годин. Форсувати Псел не входило в плани Махна. Вони обійшли Гадяч і перейшли Псел греблею у Монастирських Будищах. У Сарах махновці вбили голову комнезаму Данила Сіренького, голову волосного виконкому Давида Коцара та працівників радянської споживчої кооперації Івана Шлапака і Гайдабуру [37].
5 червня махновцям вдалося відірватися від червоної кавалерії, яка невідступно їх переслідувала, відійти подалі від залізниць, де постійно курсували бронепотяги, і влаштувати короткий перепочинок у Снітині. У містечко розвідка Махна в’їхала під червоними прапорами, тому, введені в оману представники радянської влади, не встигли поховатися. У приміщенні волосного виконкому махновці захопили двох чергових міліціонерів і волосного військового комісара, наказали зняти верхній одяг, вивели у двір і зарубали. Така ж доля спіткала і секретаря місцевого комуністичного осередку, якого знайшли у приміщенні школи. У Снітині махновці замінили у селян частину втомлених коней і забрали звезений до комор хліб та інші продукти харчування [38]. Їхній шлях лежав на північ.
6 червня загони Махна зайняли Чорнухи, 8 – були вже в Роменському повіті, а 9 і 10 червня – в Недригайлівському і Лебединському. Звідти знову повернулися на Полтавщину. 12 червня вони зайняли Котельву, а 13 прорвалися через залізницю в районі станції Сагайдак, де на них чатували червоні бронепотяги, і зайняли Білоцерківку. Щоб покінчити нарешті з Махновщиною, командуючий збройними силами УСРР і Криму М.Фрунзе та його заступник Р.Ейдеман особисто очолили операцію червоних військ по знищенню повстанців на Полтавщині протягом 9-16 червня 1921 року. 13 червня Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР навіть доручила Х.Раковському підготувати тисячу годинників для нагородження від імені уряду УСРР бійців і командирів Червоної армії, які особливо відзначаться при розгромі Махна [39]. Проте, операція по оточенню і ліквідації Повстанської армії Махна ледве не коштувала життя її організаторам.
15 червня, коли ще не світало, М.Фрунзе прибув бронепотягом на станцію Решетилівка. З неприємним повідомленням, що загони Махна знову вислизнули з приготовленої для них пастки, до нього прибув на автомобілі Р.Ейдеман. О 8 годині ранку М.Фрунзе в супроводі чотирьох вершників вирушив на розвідку із станції до села Решетилівки, де на майдані біля церкви раптом зіткнувся з махновцями. Зустріч була такою несподіваною, що махновці на якусь мить оторопіли. Цього було досить, щоб Фрунзе і його оточення чимдуж кинулися тікати. Їх врятували свіжі коні, бо у махновців вони були стомлені. Ад’ютанта Фрунзе махновці встигли зарубати, а командуючий дістав поранення кулею у бік.
17 червня М.Фрунзе повернувся до Харкова. Незважаючи на ретельну підготовку і величезну кількість червоних військ, залучених до операції по знищенню Махна, ліквідувати його радянському командуванню не вдалося і на цей раз. Пізніше М.Фрунзе писав: “Незважаючи на всі заходи для досягнення вирішального успіху і знищення банди Махна, вжиті мною після поїздки в район дій Махна, бандитам все ще вдається уникнути остаточного знищення, і загони та маневрені групи, які переслідують банду, завдаючи противнику постійних ударів, пропускають зручну нагоду повного виконання завдання”[40].
Сили Махна на цей час, згідно даних радянської військової розвідки, становили близько 800 шабель і 800 чоловік піхоти на 600 тачанках при майже повній відсутності набоїв [4І]. Сподіватися на значне поповнення рядів своєї армії “батькові” вже не доводилося. У березні 1921 року Ленін оголосив про ліквідацію продовольчої розкладки і заміну її звичним для селян продовольчим податком. Завдяки створенню комітетів незаможних селян радянська влада створила собі більш широку опору в українському селі і ввела кругову відповідальність за участь чи підтримку повстанського руху. Тому масових виступів задавленого червоним терором селянства на Полтавщині вже не було. Дії дрібних повстанських загонів мали здебільшого локальний характер, а їх учасники неохоче залишали рідні місця, що сприяло радянській владі у придушенні протибільшовицьких виступів. Існували й ідеологічні розбіжності між махновцями і українськими повстанцями. Якщо останні в своїй масі вели боротьбу в ім’я незалежності України, то Махно був байдужий до справи Української державності. Ідеї анархо-комунізму були незрозумілими для більшості полтавців. З комунізмом у них асоціювалася продовольча розкладка, червоний терор і всі інші негативні явища радянської влади.
Оскільки червоний терор не давав бажаних наслідків, радянська влада почала поєднувати “батіг з пряником”: 5-ий Всеукраїнський з’їзд рад (кінець лютого – початок березня 1921 року) оголосив амністію повстанцям і закликав їх повернутися до мирної праці. Багато повстанців скористалися цим. І все ж радянські джерела вказували на активну підтримку селянством Полтавщини Махна, оскільки ворог у них був спільний, хоча мета і різна [42].
У постійних виснажливих боях з чекістами, регулярними частинами Червоної армії, загонами міліції і комнезамів махновці зазнавали великих втрат. Рідшали ряди найближчих соратників Махна: загинули В.Куриленко, Ф.Щусь, П.Петренко, А.Марченко, Ф.Кожин та багато інших. Порвав з Махном А.Чубенко. Проте боротьба тривала, хоча все більше ставала безнадійною.
Проходячи 16 червня через Нові Санжари, повстанці Махна ледве не захопили потяг з членами 3-го Комуністичного Інтернаціоналу на чолі з Л.Троцьким, які їхали до Одеси. Через Соколову Балку шлях Махна лежав на Нехворощу. Висланий їм назустріч підрозділ Червоної армії за два кілометри від села був атакований махновцями і розбігся. За такий ганебний поступок особовий склад загону віддали до суду військового трибуналу і боягузів розстріляли.
17 червня вночі загони Махна перейшли залізницю поблизу станції Ліщинівка і прорвалися до Костянтиноградського повіту, а 22 червня захопили Чутове. Перша спроба перейти залізницю Полтава – Харків між станціями Божкове і Кочубеївка була відбита червоними бронепотягами, які постійно курсували на цій дільниці і мали замкнути кільце оточення махновських загонів. У ніч на 4 липня Махно проскочив заслін бронепотягів поблизу станції Кочубеївка і вислизнув з ворожого оточення. Під час прориву у бою біля села Федорівки Чутівської волості зазнав поразки кінний загін полтавської повітової міліції, втративши при цьому 5 чоловік убитими і два кулемети [43].
Під час перебування в 1921 році на Полтавщині Махно продовжував тактику попереднього року і залишав у місцях свого перебування дрібні кавалерійські загони чисельністю 20-30 вершників, які мали активізувати дії місцевих повстанців, забезпечувати їх інструкторами та знищувати органи радянської влади на волосному рівні. Так, вони подали значну допомогу у формуванні та посиленні боєздатності повстанських загонів отаманів Іванюка (150 шабель) у Костянтиноградському повіті та Боровика (50 шабель і 100 .багнетів) у чутівських лісах.
Офіційні радянські документи вказували на високий, як і раніше, моральний дух махновців, які в постійному ворожому оточенні і далеко не рівних умовах війни проявляли зразки героїзму і непохитну волю в боротьбі за інтереси селянства. “Настрій у ватажків і бандитів піднесений, – говорилося в інформації Полтавського губкому КП(б)У за червень 1921 року, – і відчувають себе впевнено. До населених пунктів банда входить з червоними прапорами, але потім міняє їх на чорні. Майно громадян грабувати не дозволяється. Дисципліна сувора, як під час руху, так і на постоях повний порядок”[44].
Сувора дисципліна і доброзичливе ставлення до населення гарантували махновцям симпатії полтавського селянства. Прояви насильства припинялися рішуче як самим Махном, так і командуванням його загонів та дружиною “батька” Галиною Кузьменко, котра постійно супроводжувала його в походах. В оперативних зведеннях радянського командування вказувалося, що Галя – дуже смілива і сувора жінка, яка власноруч розстрілювала мародерів і насильників [45].
У середині липня 1921 року махновці, котрих звідусіль переслідували переважаючі сили червоних, востаннє побували на Полтавщині. 24 липня вони зробили спробу штурмом оволодіти Чутовим, але радянське командування заздалегідь укріпило цей важливий в оперативному відношенні волосний центр на дорозі Полтава-Харків. Гарнізон села нараховував 165 курсантів Полтавської піхотної школи, 40 чоловік кінного резерву міліції, 35 чекістів і 25 міліціонерів при 6 кулеметах. Червоні укріпилися в центрі села за кам’яною огорожею та в двоповерховому цегляному млині. Із станції Кочубеївка їх підтримував артилерійським вогнем бронепотяг, але його снаряди не долітали до Чутово. Бій тривав близько 5 годин, але червоні зуміли відбитися. Як почало смеркати, махновці відступили, забравши з собою понад 100 підвід з продовольством, свиней з місцевої агробази і декілька коней у селян [46]. Їх шлях лежав до Костянтиноградського повіту.
Там протягом тривалого часу діяв кінний повстанський загін отамана Іванюка, з яким Махно підтримував постійний зв’язок. Тактика збройної боротьби Іванюка з радянською владою була близькою до махновської. Базуючись у лісах вздовж річки Самари, його повстанці протягом літа 1921 року здійснювали чисельні рейди під Водолагу, Сахновщину, на станцію Мерефа та вздовж залізниці Харків-Лозова.
На світанку 20 липня загін Іванюка (близько 200 шабель, 20 підвід і 12 тачанок з піхотою при 5 кулеметах) раптовим ударом зайняв село Кошманівку, де повстанці зарубали двох міліціонерів, трьох продагентів і спалили приміщення виконкому волосної ради. У складі загону Іванюка, згідно радянських агентурних даних, перебував і колишній командир 4-го ескадрону 4-ої кавалерійської дивізії Першої кінної армії (прізвище його не вказувалося), який перейшов на бік повстанців [47]. Того ж дня повстанці вчинили несподіваний напад на село Войнівку Василівської волості Полтавського повіту, де на постої перебував каральний загін 7-ої Володимирської стрілецької дивізії у кількості 40 червоноармійців. Під час сутички частина червоноармійців була вбита, а решта втекла до Полтави. Зважаючи на. те, що до села підійшов батальйон Полтавської губернської Чека, повстанці залишили Войнівку і вночі через Федорівку і Чутове знову відійшли до Кошманівки [48]. 27 липня до них приєднався загін махновців під командою Босого, який відірвався від основних сил, а через кілька днів підійшли і основні сили Махна.
На скликаній у Костянтиноградському повіті нараді командирів повстанських загонів Махно, враховуючи безперспективність подальшої боротьби з комуністичним режимом, поставив перед ними питання про долю решток своєї Повстанської армії, схиляючись до відходу за кордон. Думки польових командирів розійшлися. Більшість з них хотіла продовжити боротьбу, але в іншому місці і за більш сприятливих умов. Одні пропонували пробиватися до Сибіру, інші – на Кубань і Кавказ або до Туреччини. Сам Махно збирався відійти на західноукраїнські землі, в Галичину, яка перебувала під польською окупацією. У цьому його підтримав Іванюк, під командою якого в цей час все ще перебувало близько 100 вершників.
13 серпня повстанці, які пішли за своїм “батьком”, через Кобеляцький повіт вирушили в напрямку до Дніпра, але зустрівши на своєму шляху сильні заслони червоних військ, змушені були повернути на Катеринославщину. Лише відірвавшись від переслідування, 16 серпня Махно (за різними даними в нього налічувалося від 150 до 300 вершників з 4 кулеметами) із села Байбаківки Новомосковського повіту вступив до хутора Шаровського Ляшківської волості Кобеляцького повіту, де був зустрінутий кулеметним вогнем об’єднаних загонів міліції і комнезамів і повернув у напрямку до містечка Орчик.
В ніч на 17 серпня 1921 року, згідно донесення начальника Кобеляцької повітової міліції, махновці в районі села Переволочне Кишеньківської волості з боєм переправилися через Дніпро і назавжди залишили Полтавщину [49]. Під час переправи Махно був шість разів поранений, але не важко. Шлях його лежав до Румунії, а звідти – до Польщі і Франції. Там, на чужині, він і помер.
У боротьбі з більшовицьким режимом і білогвардійцями Махно користувався великою підтримкою українського селянства, був його захисником і надією, але не знайшов свого місця в Українській революції. У цьому його трагедія.
Перший рейд Махна розпочався 29 червня 1920 року і лише частково зачепив Костянтиноградський повіт. Другий тривав протягом липня цього ж року. За цей час Повстанська армія Махна пройшла Костянтиноградським, Кременчуцьким, Полтавським, Зіньківським, Гадяцьким і Миргородським повітами. У серпні – на початку вересня Махно знову побував на Полтавщині.
Основними бойовими засобами махновських загонів була кіннота та посаджена на тачанки піхота, що забезпечувало раптовість нападу, швидкість маневру і втечу в разі небезпеки. Легендарні махновські тачанки виявилися не лише зручним засобом для швидкого пересування кулеметів з обслугою та доставки набоїв на поле бою, але й ефективною зброєю, особливо в боротьбі з ворожою кіннотою.
Рейди Махна майже повністю паралізували радянську роботу в селах Полтавщини. З великими зусиллями створені там ради і комітети незаможних селян були розігнані або існували формально, діяли час від часу. Влада більшовиків трималася лише в містах. Полтавський губернський відділ по роботі на селі у звіті за серпень 1920 року змушений був визнати, що “Махно вщент зруйнував усю досі проведену роботу” [1].
Лише на початку липня 1920 року під час рейду загонів Махна Полтавським повітом було знищено близько 200 продармійців, продагентів, міліціонерів та інших представників радянської влади. У Новому Тагамлику махновці розстріляли голову місцевого Волосного виконкому І.Куця, в Зачепилівці – продагентів з Петрограда Бєлова, Леонова і Гофмана, голову волосного виконкому Бречка, волосного військового комісара Кочубея і командира 46-го полку Червоної армії Люткіна. У Малій Перещепині до рук махновців потрапив член Полтавського повітвиконкому Філіппов, але через недбалість охорони йому вдалося втекти [2]. “Нашестя Махна, – говорилося в повідомленні Костянтиноградського повітвиконкому, – та його перебування протягом декількох днів у межах повіту залишило сильні сліди. Зупинилася радянська робота на місцях, зірвано заготівлю продовольства, розстріляно ряд товаришів, розігнано міліцію [3].
26 липня 1920 року під час бою в селі Верхня Ланна Махно розгромив 7-ий трудовий полк, захопив половину його обозу, зарубав 84 червоноармійців-латишів і вступив до Карлівки. Звідти махновці повернули різко на південь і, пройшовши Михайлівку, наступного дня увірвалися до Нехворощі. Там до них приєдналися повстанські загони Живодера і А.Левченка. У Кобеляцькому повіті Махно дав своїй армії на декілька днів перепочинок, його загони розташувалися в районі сіл Царичанки – Маячки – Орлика, які з часів денікінщини були одним із центрів повстанського руху на Полтавщині.
3 серпня поблизу села Піски, що за 30 кілометрів на північний схід від Кременчука, махновці вступили в бій з групою військ Червоної армії, якою командував Чаплін. В результаті вдалого кавалерійського маневру вони здобули впевнену перемогу: червоні втратили частину обозу, всі гармати, 15 кулеметів і близько 500 полонених. Рештки червоноармійських частин втекли до Полтави, а полонені після проведеної з ними роз’яснювальної роботи перейшли до Махна. Після цього бою махновці швидким маршем вирушили в північному напрямку.
Надвечір 6 серпня сотня вершників на чолі з Махном зайняла станцію Сагайдак. Щоб відірватися від переслідування переважаючих частин Червоної армії, “батько” наказав зірвати міст на перегоні Сагайдак – Яреськи, а на 249-ій версті висадити в повітря залізничне полотно, що дало змогу на декілька днів зупинити просування червоних військ. Використовуючи прогалини між червоноармійськими частинами, які його переслідували, Махно продовжував вдало маневрувати по Полтавщині, завдаючи дошкульних ударів там, де його не чекали.
З метою координації дій червоних військ по оточенню і знищенню Повстанської армії Махна до Полтави прибув заступник Ф.Дзержинського Євдокимов і начальник військ ВОХР Харківського сектора Мармузов із загоном чекістів особливого відділу Південно-Західного фронту. Проте загнати Махна в пастку червоним не вдалося і на цей раз.
В обідню пору 9 серпня ударом з Дейкалівки махновці увірвалися до Зінькова. За радянськими даними, їх сили становили три роти піхоти на тачанках та 200 кавалеристів, на озброєнні яких було 5 гармат і 70 кулеметів. Після короткої перестрілки 430-ий батальйон ВОХР, що стояв у Зінькові, частково розбігся, частково потрапив у полон і був роззброєний. Повітовий виконком і партком КП(б)У з кінним взводом втекли до Охтирки, а місцева міліція на чолі із своїм начальником Буніним та караульна рота – до Опішні. Під час нападу махновців у Зінькові відбувалося судове засідання виїзної сесії Полтавського губернського революційного трибуналу. Охоплені панікою судді тікали так швидко, що залишили на столах навіть судові справи та власний одяг [4].
Оскільки цього дня у Зінькові було храмове свято, на вулицях перебували сотні людей. Вони із страхом і подивом спостерігали за хвацькими вершниками-махновцями, які з піснею “Ех, яблучко із листочками, їде батько Махно із синочками” вступали до міста. У Зінькові Махно звільнив заарештованих і спалив триповерхову в’язницю та забрав із повітового казначейства 22 млн. карбованців [5]. Махновці відчинили склади, де зберігалися зібрані за продрозкладкою продукти харчування та товари першої необхідності і роздали їх мешканцям міста та селянам навколишніх сіл. Усього було роздано та забрано самими махновцями 18 тисяч пудів зерна, 1085 пудів борошна, 340 пудів круп, 1163 пуди цукру і 1994 пуди солі, а також шкіряні вироби, тканини та інші товари [6]. Жодних погромів і грабежів місцевого населення не було допущено. Будь-яким проявам мародерства клався край відразу і неухильно. Так, одного махновця розстріляли в центрі міста за те, що в якоїсь єврейки він забрав жіноче вбрання [7].
Як тільки махновці захопили Зіньків, до них почали з’являтися з проханням про допомогу ватажки місцевих повстанських загонів. Найбільшими з них були загони Л.Христового і Ф.Буховецького. Останній діяв у районі Липової Долини і налічував більше 100 повстанців, озброєних гвинтівками і обрізами. Махновці передали їм зброю і гроші. У Зінькові Л.Христовий одержав від Махна мандат на формування особливого загону Повстанської армії України (махновців), а також кулемети з обслугою, набої і декілька сот захоплених у червоних гвинтівок. Спеціальною інструкцією Л.Христовому було надано право брати у селян все необхідне для свого загону, але при цьому було поставлено жорстку умову: коня можна було взяти лише тоді, якщо в господарстві є не менше чотирьох робочих коней, а замінити, якщо не менше двох. Лише тачанки, сідла і зброю повстанці Л.Христового могли забирати по потребі, але за відповідну плату [8].
Скориставшись тимчасовим перепочинком, махновці у своїй похідній друкарні випустили декілька номерів своїх газет “Набат” і “Голос махновца”. Зокрема, в газеті “Набат” була вміщена стаття під назвою “Чому я махновець”, в якій говорилося: “Я махновець тому, що люблю свободу; я махновець тому, що захищаю вільні ради; я махновець тому, що не люблю і ненавиджу жидів і комісарів” [9].
Затримкою махновців у Зінькові скористалося радянське командування, яке почало спішно підтягувати війська з метою оточення і знищення повстанців. 12 серпня частини Червоної армії під командуванням Степанова (2000 піхотинців 62-го, 63-го батальйонів ВОХР і кавалеристи 8-го окремого кавалерійського полку) атакували Зіньків з боку Полтави. Махновці інсценували відступ своєї піхоти, а їх кавалерія обійшла червоних з тилу і на шляху між Зіньковим і Шилівкою порубала червону піхоту, а кінноту змусила відступити до Охтирки. При цьому махновці захопили 75 полонених, два вози гранат, шанцевий інструмент і телефонні апарати [10]. Піхота ж, що наступала з боку Гадяча, була порубана на шляху за Бобрівником. За даними А.В. і В.Ф.Білашів, втрати червоних під час боїв за Зіньків становили понад тисячу полонених, 6 гармат, 20 кулеметів і багато іншого озброєння [11].
14 серпня, об’єднавшись із групою Чапліна, червоні війська вдруге спробували відбити Зіньків, але знову були відкинуті. Проте ув’язуватися в позиційні бої з Червоною армією не входило в плани повстанців, тим паче, що до Зінькова підходили все нові і нові її частини. 15 серпня Махно залишив Зіньків, доручивши версти боротьбу з радянською владою тут повстанцям Л.Христового, сили якого становили на той час близько 6 тисяч, але недостатньо озброєних і навчених селян-піхотинців, 500 кавалеристів, 40 кулеметів і 4 гармати. Разом з Махном пішла і частина захоплених в полон насильно мобілізованих до Червоної армії бійців.
Під час перебування Махна в Зінькові, за одними даними, було вбито близько 100 комуністів і працівників радянських установ [12]. Інші джерела вказують, що 21 серпня в урочистій обстановці було поховано лише 20 червоноармійців і радянських “відповідальних працівників” [13].
Скориставшись тим, що червоні війська сконцентрувалися навколо Зінькова, махновці 16 серпня після декількох пострілів з гармат увірвалися до Миргорода, що було повною несподіванкою для радянського військового командування і місцевої влади. Миргородська міліція в паніці втекла до села Кибинців і тому не зазнала втрат, її приміщення разом з документами махновці спалили, а особисті речі, телефонні апарати і кінську упряж розграбували місцеві жителі [14]. “Захопивши місто, – говорилося в повідомленні Миргородського повітового комітету КП(б)У, – бандити відразу ж випустили з усіх місць ув’язнення заарештованих, підпалили приміщення тюрми… Все, що являло цінність, як-то: борошно, сіль; цукор, мануфактуру, шкіру та інше бандити вантажили на підводи і вивозили з собою” [15].
Як і раніше, захоплене в Миргороді та на залізничних станціях майно розподілялося серед місцевого населення, ішло в рахунок оплати за коней, тачанки та продукти харчування, що сприяло посиленню симпатій селянства до Махна. Якщо радянська влада шляхом запровадження продовольчої розкладки забирала в селян сільськогосподарські продукти, то Махно повертав їм награбоване. В той же день махновці залишили Миргород і вирушили в південному напрямку.
Щоб відірватися від переслідування, 20 серпня Махно розділив свою армію на дві групи, які пройшли по червоних тилах Миргородським, Кременчуцьким, Кобеляцьким і Костянтиноградським повітами. Поблизу села Кочерижки Костянтиноградського повіту вони об’єдналися і вирушили у Катеринославську губернію.
Під час рейду по Полтавщині Махно залишав у окремих місцевостях невеликі загони чисельністю 50-60 бійців з кількома кулеметами, які мали завдання об’єднати навколо себе місцеві повстанські загони, пропагувати ідеї анархо-комунізму і Третьої соціальної революції, яка мала завершитися побудовою справедливого суспільства без комуністичної партії, диктатури і всевладдя чиновників [16]. Зокрема, такий загін під командою Коцюри чисельністю близько 100 шабель було залишено на Миргородщині.
Прихід армії Махна на Полтавщину сприяв, з одного боку, активізації тут повстанського руху, а з другого – поповнив її за рахунок місцевих повстанських загонів. На початку серпня в Кременчуцькому повіті до Махна приєдналися загони отаманів Скирди, Живодера і донського козака Молчанова. Там же з “батьком” встановили контакт і ватажки повстанських загонів Рядно, Петренко, Каліберда. Вони одержали від Махна військову допомогу, але не залишили районів постійного перебування своїх загонів [17].
По-іншому склалися стосунки між махновцями і повстанцями в Кобеляцькому повіті, який з часу боротьби з Денікіним вважався оперативним плацдармом Махна, тому що місцеві повстанські загони перебували під значним впливом його анархо-комуністичної ідеології. Найбільшими з них влітку 1920 року були загони Романа Матяша (близько 700 бійців) та Андрія Левченка (500 повстанців). Проте отамани не могли домовитися між собою про спільні дії і змагалися за лідерство. На скликаній у Китайгороді нараді Махно звів їх повстанські загони в один полк і призначив командиром Живодера, але Левченко відмовився підкорятися махновському командуванню, тому що повстанці його загону не хотіли залишати рідних місць. Рішенням реввійськради махновської армії Левченка було засуджено до розстрілу, але серед ночі разом із своїм загоном він утік за Дніпро. Живодер пов’язав свою долю з махновцями, де незабаром став командиром полку і загинув на Старобільщині в бою з червоними військами.
Послані для боротьби з повстанцями Махна червоноармійські частини неохоче вели бойові дії, часто дезертирували або переходили на бік повстанців. Навіть радянські джерела вказували на загалом гуманне ставлення махновців до полонених у 1920 році, особливо щодо рядових бійців, які були насильно мобілізовані до лав Червоної армії і проти своєї волі змушені були брати участь у братовбивчій громадянській війні. Так, в оперативному зведенні від 15 вересня 1920 року повідомлялося, що під час бою 2-го батальйону 40-ої бригади ВОХР з махновцями було вбито 8 комісарів, а 124 бійців взято в полон і відпущено по домівках з наказом більше не воювати проти власного народу [18]. 17 вересня цього ж року до рук махновців потрапив російський продовольчий загін, який грабував українських селян. Командира і комуністів загону Махно розстріляв, а бійців “роздягнув, розбув, забрав гроші і відпустив”. “Нас розбив Махно і захопив у полон, – писали червоноармійці в одному з перлюстрованих червоною цензурою листів, – роздягнув і відпустив”. В іншому листі повідомлялося: “Їздили до Кременчуцького повіту для боротьби з дезертирством і бандитами. Було вбито нашого командира, а нас забрали в полон, роздягнули, нагодували і відвезли за 18 верст від бою для допиту: хто комуніст, а хто – ні” [19].
Влітку 1920 року, коли війська Врангеля розпочали наступ з Криму, Махно знову підписав угоду з радянською владою про спільну боротьбу проти білогвардійців. Його кавалерія (корпус Каретникова) відіграла вирішальну роль під час штурму Перекопу і форсування Сивашу. Але після остаточного розгрому Врангеля і фактичного закінчення громадянської війни в Росії уряд Леніна втретє оголосив Махна поза законом. Переможці “чорного барона” були підступно оточені своїми союзниками і розстріляні з гармат та кулеметів. Лише незначній частині корпусу Каретникова вдалося вирватися з Криму і прибути до Гуляй-поля, де в цей час лікувався Махно. З того часу він остаточно позбувся ілюзій, щодо можливості порозумітися з комуністичним режимом і став на шлях безкомпромісної боротьби з ним.
Залишені під час літніх рейдів дрібні загони махновців з часом збільшилися за рахунок місцевого люду і восени 1920 року становили вже значну збройну силу. Одним із центрів повстанської боротьби став Костянтиноградський повіт, що прилягав до Катеринославщини. На початку грудня у Старовірівській волості з’явилися 5 махновців, які почали закликати селян до повстання. Їх заклики знаходили сприятливий ґрунт і протягом декількох днів махновці змогли створити загін із 150 чоловік. Старовірівська волость була розбита на три дільниці, в кожній з яких передбачалося створити полк, але концентрація червоних військ навколо бунтівних сіл завадила цьому. Тому в першій дільниці встигли сформувати загін у 400 чоловік, у другій – 40 і в третій – 40 кавалеристів. Ще 30 кавалеристів прислав “батько” Брова, загін якого стояв у Кошманівській волості. У повсталих селах налагодили гарнізонну службу, ночами в них чергували озброєні вилами і кілками селяни. Для захисту від можливого нападу ворожої кавалерії на вулицях сіл порозкидали борони зубцями вгору.
Проти Старовірівки, що стала центром повстання, з Костянтинограду надіслали загін із 150 червоноармійців, але повстанці, незважаючи на майже повну відсутність вогнепальної зброї, відбили їх атаку і змусили відступити. 6 червоноармійців при цьому захопили в полон. В Берестовенці повстанці вбили ротного командира, агента повітового продкому і двох червоноармійців. 11 грудня червоні повторили напад. На цей раз для боротьби з повсталими був створений польовий штаб і виділені значні сили з артилерією. Під час штурму Старовірівки червоні вбили 152 її оборонців і поранили 75, трьох селян розстріляли без суду. Більше 100 селянських хат було спалено. Втрати червоних становили 8 вбитих і 20 поранених.
Основна причина поразки повстанців полягала в тому, що їх загони не змогли скоординувати свої дії, зокрема, “батько” Брова не надіслав допомоги. А між тим, його сили за одними даними становили 400 чоловік піхоти і 100 кінноти з 15 кулеметами, за іншими – близько 1200 чоловік. Його загін контролював Наталинську, Дар-Надеждинську і Зачепилівську волості.
17 грудня загін Брови (300 піхотинців і 50 кавалеристів) напав на Карлівку, де його повстанці роззброїли і роздягнули червоноармійців, які охороняли військові склади, забрали там чимало різного військового майна, в тому числі зброї, та розгромили телефонну станцію [20]. Наступного дня загін Брови пограбував цукровий завод в Єреміївці, де взяв 4 млн. карбованців і 3 тисячі пудів цукру. Після цього Брова захопив станцію Лукашівку, де роззброїв 30 кавалеристів Першої кінної армії, захопив радіостанцію і пішов у Катеринославську губернію.
7 січня 1921 року неподалік Канева загони Махна, повертаючись з Правобережної України, де їх марно намагалися оточити і знищити червоні війська, перейшли по кризі Дніпро і в черговий раз вступили на терени Полтавщини. Спроба радянського командування ізолювати махновців і не пустити їх на Лівобережну Україну зазнала невдачі. Їх сили за даними радянського командування становили до 3 тисяч шабель, тисячу піхоти, 60 кулеметів і дві гармати, що було, на нашу думку, явним перебільшенням [21]. Проте, Повстанська армія Махна не мала набоїв. Надія була лише на захоплені в червоних трофеї, маневреність загонів та хоробрість повстанців.
8 січня махновці захопили село Піщане і місто Драбів. Звідти Махно невеликим загоном здійснив відволікаючий маневр в напрямку Овсюки-Лазірки, а основними силами вирушив через Оржицю на Хорол. Радянське командування спішно перегруповувало сили, стягуючи їх у пункти можливого нападу Махна. Військовий стан було оголошено в Пирятині, Лубнах, Миргороді та інших містах Полтавщини.
Махновців переслідувала ударна група Першої кінної армії під командуванням Котовського, яка у своєму складі нараховувала 1200 шабель, 50 кулеметів і 4 гармати. На допомогу їй у середині січня послали Летючий корпус червоної кінноти. Відпочиваючи по 3-4 години на добу, вони з особливим завзяттям переслідували повстанців. Проте, махновці уникали боїв з переважаючими силами червоних. Не розпорошуючи сил, компактною масою рухалися вони в напрямку Полтави. Долаючи серед глибоких снігів десятки кілометрів за добу, повстанці ледве встигали міняти на своєму шляху коней у селян. Разом з ними рухався і обоз із десятками поранених бійців.
Напередодні старого Нового року, пройшовши південною частиною Миргородського повіту, махновці зруйнували міст на станції Сагайдак і тим самим перервали залізничне сполучення між Києвом і Полтавою. За даними радянської розвідки сили Махна становили вже близько 5 тисяч чоловік та мали на озброєнні 6 гармат і 50 кулеметів, але майже не мали до них набоїв. Під час перебування в селі Піщаному махновці пограбували сім’ю старшого міліціонера Федорченка та побили попадю, яка переховувала активістів радянської влади, видаючи їх за своїх синів.
14 січня махновці вступили до Балясного, де в цей час проходило новорічне богослужіння. Махно зайшов до церкви, поставив багато свічок за упокій душі своїх загиблих побратимів, зробив щедрі пожертви для церкви, а потім вийшов на вулицю і привітав селян з Новим роком. На імпровізованому мітингу він показав поранену в боях з білогвардійцями ногу і закликав селян не віддавати хліб для більшовиків. На запитання, за кого він воює, Махно відповів: за радянську владу, але проти комуністів. Потім разом із сестрою милосердя сів у закриті сани і під охороною “чорної сотні” поїхав до Йорданівки [22].
15 січня поблизу села Бірки Зіньківського повіту махновці розбили послані їм назустріч червоні війська і гнали їх майже 25 кілометрів. В цьому бою було зарубано 117 червоноармійців. Наступного дня поблизу села Лютеньські Будища така ж доля спіткала і стрілецький батальйон 65-го полку ВНУС, який лише вбитими втратив 25 чоловік [23]. “У зв’язку з наближенням Махна, – говорилося в інформації Полтавського губвиконкому, – будь-яка діяльність радянської влади в Зіньківському повіті припинилася” [24]. Представники сільського апарату радянської влади, голови комнезамів і комуністи спішно тікали під захист регулярних частин Червоної армії у містах.
Протягом 16-17 січня махновці перебували на відпочинку у Веприку та сусідніх селах Гадяцького повіту, де поповнили запаси продовольства і фуражу. Скориставшись їх тимчасовою зупинкою, навколо почали концентруватися .червоні війська. Зокрема, на станцію Ромодан прибула ударна група першого корпусу Першої кінної армії під .командуванням Котовського, а в Гадяч – два бронепоїзди [25]. Проте і цього разу Махнові вдалося уникнути ворожого оточення і швидким маршем через Великі Будища і Капустинці вирватися на Чернігівщину, чого не могло передбачити радянське командування. Поява Махна на Полтавщині сприяла активізації, навіть за несприятливих зимових умов, місцевих повстанських загонів Левченка, Христового, Матвієнка, Івасюка та ін.
В середині березня 1921 року махновські загони Марусі і Фоми (близько 700 кавалеристів і 100 тачанок) з Катеринославської губернії несподівано з’явилися в Костянтиноградському повіті. Проти них була послана кавалерійська група “тов. Агапова”, маневрений загін Заволжської дивізії, місцева міліція і мобілізовані комуністи. 17 квітня їм вдалося розсіяти повстанські загони. В той час, як сили червоних переслідували основну частину повстанців, один із загонів із 150 вершників увірвався до Костянтинограду, але був вибитий гарнізоном міста з допомогою бронепотягу [26].
Наприкінці квітня 1921 року махновці знову з’явилися на Полтавщині. Це були загони Федора Щуся, які червоним військам вдалося витіснити з Чернігівщини. У них налічувалося кілька сот кавалеристів і близько 400 тачанок з піхотою. Рейд супроводжувався розгромом радянських урядових установ, розгоном комнезамів і знищенням продовольчих агентів та міліції.
22 квітня о 3-ій годині ночі загони Щуся несподівано увійшли до Синівки, де знищили документи і спалили приміщення міліції, волосної ради і комнезаму. Під час нападу було вбито завідуючого волосного земельного відділу Вовка, старшого міліціонера Берестівської волості Рогозу і міліціонера Галича, а також пограбовано їх господарства. Того ж дня махновці захопили і Липову Долину, де спалили продовольчий склад, куди більшовики звозили зібраний за продрозкладкою хліб і замінили коней [27]. Пізніше один з червоноармійців, який не з своєї волі побував у полоні в махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках з одного боку було написано “Спереди не уйдешь”, а з другого – “Сзади не догонишь!” Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, роззброювали, роздягали, забирали гроші і відпускали [28]. Протягом 6-7 травня махновці на короткий час зайняли села Вороньки, Бербениці, Брагінці, Мелехи, Білоусівку і Ждани. До Чорнух була послана кінна розвідка з 15 вершників, яка вчинила в селі неймовірну паніку: місцева радянська влада втекла до Лохвиці.
Проти повстанців Щуся командування Червоної армії зосередило значні військові сили: 58-ий і 60-ий кавалерійський полки (кінна група Кириллова), летючий загін київського укріпленого району (300 багнетів з 6 кулеметами) і зведено тачанковий загін Кейбала у складі караульної роти, 30 мобілізованих комуністів і 10 вершників. Вони мали завдання не допустити з’єднання загону Щуся з основними силами Махна, який на той час перебував у Катеринославській губернії, і знищити їх у межах Лохвицького повіту. Проте, здійснити цей намір червоним знову не вдалося. Як зазначалося у рапортах радянського командування, махновці рухалися “з неймовірною швидкістю”, зупиняючись для заміни коней по стелах не більше як на півгодини [29].
В ніч на 8 травня, збивши заслін червоних військ, махновці переправилися через Сулу і раптовим наскоком захопили Снітин, де частково замінили своїх виснажених коней. Подальший шлях їх проліг через Сенчу, станцію Дубрівка, села Попівської, Зуївської і Черевківської волостей. Наступного дня вони були вже в Зіньківському повіті і через Ковалівку та Опішню вирвалися у південні степові райони Полтавщини. На своєму шляху вони розганяли сільські ради і комнезами, знищували найбільш ненависних представників комуністичного режиму, які чинили насильства над українським народом. Так, у Чорнухах вони .зарубали двох міліціонерів, в Білоусівській волості – трьох, а також побили голову місцевого комнезаму Шевченка і його заступника, розгромили приміщення і спалили документи Попівського і Зуївського волосних виконкомів та Черевківського сільського виконкому [30]. У Ковалівці махновці вбили начальника (старшого міліціонера) волосної міліції і 5 “радянських працівників” та кількох червоноармійців. В Устивиці вони спалили приміщення волосного виконкому разом з комуністами Сукачем і Волкорізом, які там перебували.
У квітні 1921 року до Кобеляцького повіту з Катеринославської губернії вступили інші загони махновців загальною чисельністю близько 600 шабель. 26 квітня в Маячківській волості вони розстріляли двох комнезамівців, 5 міліціонерів і волосного воєнкома, в Царичанці оточили базар і замінили своїх втомлених коней на свіжі селянські. Протягом 28-31 квітня махновці пройшли Ляшківську, Сокілську, Озерську, Бреусівську, Бригадирівську і Хорошківську волості, в яких убили більше 50 об’єднаних у військові загони комнезамівців. У Кобелячківській волості до махновців приєднався і невеликий загін Іллі Маслякова — червоного командира, який втік від суду ревтрибуналу Першої кінної армії. У Сокілській волості махновці зіткнулися із загоном чекістів Констянтиновича, який вів боротьбу з місцевими повстанцями. Бій тривав декілька годин, але червоні вистояли, втративши при цьому 16 чоловік вбитими. Сам Констянтинович і Кобеляцький повітовий воєнком дістали поранення. Махновці відступили, втративши від кулеметного вогню майже 70 чоловік.
У цей час у Білицькій волості з’явився озброєний дробовиками загін із 30 селян, які під приводом обшуків зброї виявляли і розстрілювали комуністів. 6 травня вони вбили трьох, а 7 травня – ще одного. Червоним вдалося загнати загін у болото поблизу Біликів, де вони і розсіялися [31].
В останніх числах квітня 1921 року загони Махна продовжували діяти на теренах Кобеляцького повіту, уникаючи вирішального бою з 4-ою кавалерійською дивізією червоних і групою Констянтиновича, які невідступно їх переслідували з тим, щоб не дати можливості переправитися на правий берег Дніпра. 3 травня Махно перейшов залізницю поблизу Бригадирівки і зайняв Озери, де мав бій із загоном Кременчуцької губернської Чека. Інший загін махновців (300-400 шабель і посадженою на тачанки піхотою) вступив на терени Костянтиноградського повіту і зайняв села Таранівщину, Бабайківку і Михайлівку, де розстріляв 10 продармійців і одного червоноармійця.
15 травня загін Брови в черговий раз з’явився в Костянтиноградському повіті. 21 травня він мав бій в селі Густи з 2-им батальйоном Першої кавалерійської бригади Першої кінної армії. Частина батальйону здалася махновцям, частина втекла, а частина, укріпившись за церковною огорожею, зуміла відбитися.
Наприкінці травня 1921 року Махно кинув останній виклик радянській владі. 25 травня загони Махна, Куриленка і Кожина, які діяли окремо на теренах Катеринославської губернії та на південному сході Полтавщини, нарешті об’єдналися поблизу Малої Перещепини. За даними А.В. і В.Ф.Білашів, у з’єднанні налічувалося 3 тисячі піхоти, яка рухалася на тачанках, та 2 тисячі вершників. На озброєнні вони мали понад 300 кулеметів і 12 гармат [32].
25 травня взвод червоноармійців у кількості 44 чоловік був посланий на виконання продрозкладки у Малоперещепинську волость, де в цей час з’явилися махновські роз’їзди. В короткій сутичці частина червоноармійців була зарубана, решта – розбіглася, залишивши махновцям зброю і амуніцію [33].
26 травня махновські загони заполонили Кобелячківську, Маячківську і Рясківську волості, де зарубали 10 червоноармійців, 5 комнезамівців і 3 міліціонерів. Всього ж протягом другої половини квітня – травня 1921 року за далеко неповними даними махновці вбили 8 голів волвиконкомів, 10 продагентів, 30 міліціонерів, 30 комнезамівців, 28 “радянських працівників” і 80 – інших [34].
30 травня загони Махна захопили Мачухи, що за 12 кілометрів від Полтави, Супрунівку, Абазівку та інші приміські села. У місті зчинилася неймовірна паніка, жителі ясно чули артилерійську канонаду, по вулицях рухалися вози з пораненими. До Полтави спішно стягувалися частини Червоної армії, продзагони, міліція та працівники сільських органів радянської влади. На відрізку залізниці Полтава – Решетилівка постійно курсував бронепотяг “Красный оборонец”. Інший загін Махна (600 шабель і 200 тачанок при 15 кулеметах) в цей день зайняв Демидівку і Плоске, де махновці зарубали голову волосного виконкому Просяника, завідуючого земельним відділом Денисенка та декількох працівників волосних установ, які не встигли поховатися.
Бойовий дух махновців був надзвичайно високим. Свою зневагу до смерті і особисте молодецтво вони виявляли у написах на тачанках: “Трус, не садись на коня!” Радянське командування неодноразово відзначало у звітах, що незважаючи на брак набоїв, “махновці самі нападали на іноді переважаючі їх військові частини” [35].
31 травня загони Махна, в яких за даними радянської військової розвідки налічувалося 500 шабель, 300 піхотинців на тачанках і 15 кулеметів, з боєм прорвалися через залізницю Полтава – Київ, захопили Решетилівку і через Яреськи пішли до Хорольського повіту, сіючи паніку серед представників радянської влади та вселяючи в серця селян надію на звільнення від комуністичних експериментів.
У червні 1921 року сили Махна поповнилися за рахунок місцевих повстанських загонів та червоноармійців і налічували 800 кавалеристів, 700 піхотинців і 600 тачанок при 72 кулеметах. Проте армія Махна практично не мала набоїв. Вся надія була на трофейні, захоплені в боях з червоними. Маневреність його загонів сковували понад 50 возів з пораненими, які рухалися разом з бойовими частинами. І все ж ініціатива була з руках повстанців. Командування Червоної армії ніяк не могло реалізувати свій план; притиснути махновців до залізниць, де курсували бронепотяги і, користуючись своєю перевагою, особливо у важкому озброєнні, розгромити їх. Червоні ганялися за махновцями, як собака за власним хвостом.
Причини невдач радянське командування вбачало у низькій боєздатності та недостатній військовій виучці червоноармійців. Якщо повстанцям для того, щоб приготуватися до бою (осідлати коней і запрягти обози) достатньо було десяти хвилин, то червоним – значно більше. Під час переслідування махновців червоноармійці швидко втомлювалися і втрачали боєздатність, а при наближенні з ними обмежувалися перестрілкою з далекої відстані, що давало можливість повстанцям відірватися від переслідування і уникнути бою за несприятливих обставин. Червоноармійці в’яло і неохоче вели військові дії, але в донесеннях повідомляли про ”героїчні подвиги військ”, перебільшуючи число вбитих і поранених махновців, хоч загально відомо, що повстанці завжди намагалися забрати з поля бою своїх убитих та поранених вояків. Полтавська губернська військова нарада змушена була визнати, що протягом тривалого часу “війська не могли доставити до штабу округу жодного полоненого бандита”.
З червоними повстанці билися відчайдушно, в полон не здавалися, знаючи, що пощади від комуністів їм не буде. Якщо махновці, як правило, відпускали рядових полонених червоноармійців, котрі здебільшого були примусово мобілізованими селянами, то більшовики навіть поранених махновців розстрілювали. Наприклад, 8 червня 1921 року Роменська повітова військова нарада у присутності заступника командуючого військами Червоної армії в Україні Р.Ейдемана прийняла рішення розстріляти чотирьох полонених махновців [36].
Вранці 2 червня, рухаючись з Білоцерківки, махновці захопили Велику Багачку і, щоб дати перепочити змученим коням і людям, простояли там до 7 годин вечора. Вони знищили документи волосного виконкому, волосної міліції та роззброїли 7 захоплених в полон міліціонерів і червоноармійців. У ніч на 3 червня загони Махна захопили Устивицю і увірвалися без належної розвідки на станцію Гоголеве, де несподівано зіткнулися з червоним бронепотягом. Рятуючись від гарматного і кулеметного вогню, вони повернули на Шишаки і Ковалівку, які зайняли рано вранці 4 червня. Того ж дня розвідка Махна з’явилася в околицях Зінькова. У місті зчинилася паніка. Службовці радянських установ і комуністи спішно тікали до лісу. Згодом населення Зінькова глузувало, що чотири вершники-махновці розігнали тут радянську владу.
У Зіньківському повіті махновці сподівалися зустрітися з загонами Л.Христового і Ф.Буховецького, зв’язок з якими перервався ще наприкінці листопада 1920 року. Проте, ці сподівання виявилися марними. Основні сили місцевих повстанських загонів були розгромлені взимку. Декілька десятків повстанців Л.Христового переховувалися в лютеньських лісах поблизу Романівки і Малої Загрунівки, а Ф.Буховецький перебазувався до кордонів Лебединського повіту.
Обійшовши Зіньків двома колонами, махновці вступили на терени Гадяцького повіту і зайняли Веприк. Назустріч їм з Гадяча виступив 2-ий батальйон 487-го полку, але був розгромлений на лісовій дорозі і розбігся. Захопивши Вельбівку, махновці підійшли до Гадяча в районі переправи через Псел з боку Полтави. В Гадячі на той час вже не залишилося регулярних частин Червоної армії. Тому переправу захищали загін місцевих комуністів (згодом підійшов ще один) і тилові частини 487-го піхотного полку. Перестрілка велася більше двох годин. Форсувати Псел не входило в плани Махна. Вони обійшли Гадяч і перейшли Псел греблею у Монастирських Будищах. У Сарах махновці вбили голову комнезаму Данила Сіренького, голову волосного виконкому Давида Коцара та працівників радянської споживчої кооперації Івана Шлапака і Гайдабуру [37].
5 червня махновцям вдалося відірватися від червоної кавалерії, яка невідступно їх переслідувала, відійти подалі від залізниць, де постійно курсували бронепотяги, і влаштувати короткий перепочинок у Снітині. У містечко розвідка Махна в’їхала під червоними прапорами, тому, введені в оману представники радянської влади, не встигли поховатися. У приміщенні волосного виконкому махновці захопили двох чергових міліціонерів і волосного військового комісара, наказали зняти верхній одяг, вивели у двір і зарубали. Така ж доля спіткала і секретаря місцевого комуністичного осередку, якого знайшли у приміщенні школи. У Снітині махновці замінили у селян частину втомлених коней і забрали звезений до комор хліб та інші продукти харчування [38]. Їхній шлях лежав на північ.
6 червня загони Махна зайняли Чорнухи, 8 – були вже в Роменському повіті, а 9 і 10 червня – в Недригайлівському і Лебединському. Звідти знову повернулися на Полтавщину. 12 червня вони зайняли Котельву, а 13 прорвалися через залізницю в районі станції Сагайдак, де на них чатували червоні бронепотяги, і зайняли Білоцерківку. Щоб покінчити нарешті з Махновщиною, командуючий збройними силами УСРР і Криму М.Фрунзе та його заступник Р.Ейдеман особисто очолили операцію червоних військ по знищенню повстанців на Полтавщині протягом 9-16 червня 1921 року. 13 червня Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР навіть доручила Х.Раковському підготувати тисячу годинників для нагородження від імені уряду УСРР бійців і командирів Червоної армії, які особливо відзначаться при розгромі Махна [39]. Проте, операція по оточенню і ліквідації Повстанської армії Махна ледве не коштувала життя її організаторам.
15 червня, коли ще не світало, М.Фрунзе прибув бронепотягом на станцію Решетилівка. З неприємним повідомленням, що загони Махна знову вислизнули з приготовленої для них пастки, до нього прибув на автомобілі Р.Ейдеман. О 8 годині ранку М.Фрунзе в супроводі чотирьох вершників вирушив на розвідку із станції до села Решетилівки, де на майдані біля церкви раптом зіткнувся з махновцями. Зустріч була такою несподіваною, що махновці на якусь мить оторопіли. Цього було досить, щоб Фрунзе і його оточення чимдуж кинулися тікати. Їх врятували свіжі коні, бо у махновців вони були стомлені. Ад’ютанта Фрунзе махновці встигли зарубати, а командуючий дістав поранення кулею у бік.
17 червня М.Фрунзе повернувся до Харкова. Незважаючи на ретельну підготовку і величезну кількість червоних військ, залучених до операції по знищенню Махна, ліквідувати його радянському командуванню не вдалося і на цей раз. Пізніше М.Фрунзе писав: “Незважаючи на всі заходи для досягнення вирішального успіху і знищення банди Махна, вжиті мною після поїздки в район дій Махна, бандитам все ще вдається уникнути остаточного знищення, і загони та маневрені групи, які переслідують банду, завдаючи противнику постійних ударів, пропускають зручну нагоду повного виконання завдання”[40].
Сили Махна на цей час, згідно даних радянської військової розвідки, становили близько 800 шабель і 800 чоловік піхоти на 600 тачанках при майже повній відсутності набоїв [4І]. Сподіватися на значне поповнення рядів своєї армії “батькові” вже не доводилося. У березні 1921 року Ленін оголосив про ліквідацію продовольчої розкладки і заміну її звичним для селян продовольчим податком. Завдяки створенню комітетів незаможних селян радянська влада створила собі більш широку опору в українському селі і ввела кругову відповідальність за участь чи підтримку повстанського руху. Тому масових виступів задавленого червоним терором селянства на Полтавщині вже не було. Дії дрібних повстанських загонів мали здебільшого локальний характер, а їх учасники неохоче залишали рідні місця, що сприяло радянській владі у придушенні протибільшовицьких виступів. Існували й ідеологічні розбіжності між махновцями і українськими повстанцями. Якщо останні в своїй масі вели боротьбу в ім’я незалежності України, то Махно був байдужий до справи Української державності. Ідеї анархо-комунізму були незрозумілими для більшості полтавців. З комунізмом у них асоціювалася продовольча розкладка, червоний терор і всі інші негативні явища радянської влади.
Оскільки червоний терор не давав бажаних наслідків, радянська влада почала поєднувати “батіг з пряником”: 5-ий Всеукраїнський з’їзд рад (кінець лютого – початок березня 1921 року) оголосив амністію повстанцям і закликав їх повернутися до мирної праці. Багато повстанців скористалися цим. І все ж радянські джерела вказували на активну підтримку селянством Полтавщини Махна, оскільки ворог у них був спільний, хоча мета і різна [42].
У постійних виснажливих боях з чекістами, регулярними частинами Червоної армії, загонами міліції і комнезамів махновці зазнавали великих втрат. Рідшали ряди найближчих соратників Махна: загинули В.Куриленко, Ф.Щусь, П.Петренко, А.Марченко, Ф.Кожин та багато інших. Порвав з Махном А.Чубенко. Проте боротьба тривала, хоча все більше ставала безнадійною.
Проходячи 16 червня через Нові Санжари, повстанці Махна ледве не захопили потяг з членами 3-го Комуністичного Інтернаціоналу на чолі з Л.Троцьким, які їхали до Одеси. Через Соколову Балку шлях Махна лежав на Нехворощу. Висланий їм назустріч підрозділ Червоної армії за два кілометри від села був атакований махновцями і розбігся. За такий ганебний поступок особовий склад загону віддали до суду військового трибуналу і боягузів розстріляли.
17 червня вночі загони Махна перейшли залізницю поблизу станції Ліщинівка і прорвалися до Костянтиноградського повіту, а 22 червня захопили Чутове. Перша спроба перейти залізницю Полтава – Харків між станціями Божкове і Кочубеївка була відбита червоними бронепотягами, які постійно курсували на цій дільниці і мали замкнути кільце оточення махновських загонів. У ніч на 4 липня Махно проскочив заслін бронепотягів поблизу станції Кочубеївка і вислизнув з ворожого оточення. Під час прориву у бою біля села Федорівки Чутівської волості зазнав поразки кінний загін полтавської повітової міліції, втративши при цьому 5 чоловік убитими і два кулемети [43].
Під час перебування в 1921 році на Полтавщині Махно продовжував тактику попереднього року і залишав у місцях свого перебування дрібні кавалерійські загони чисельністю 20-30 вершників, які мали активізувати дії місцевих повстанців, забезпечувати їх інструкторами та знищувати органи радянської влади на волосному рівні. Так, вони подали значну допомогу у формуванні та посиленні боєздатності повстанських загонів отаманів Іванюка (150 шабель) у Костянтиноградському повіті та Боровика (50 шабель і 100 .багнетів) у чутівських лісах.
Офіційні радянські документи вказували на високий, як і раніше, моральний дух махновців, які в постійному ворожому оточенні і далеко не рівних умовах війни проявляли зразки героїзму і непохитну волю в боротьбі за інтереси селянства. “Настрій у ватажків і бандитів піднесений, – говорилося в інформації Полтавського губкому КП(б)У за червень 1921 року, – і відчувають себе впевнено. До населених пунктів банда входить з червоними прапорами, але потім міняє їх на чорні. Майно громадян грабувати не дозволяється. Дисципліна сувора, як під час руху, так і на постоях повний порядок”[44].
Сувора дисципліна і доброзичливе ставлення до населення гарантували махновцям симпатії полтавського селянства. Прояви насильства припинялися рішуче як самим Махном, так і командуванням його загонів та дружиною “батька” Галиною Кузьменко, котра постійно супроводжувала його в походах. В оперативних зведеннях радянського командування вказувалося, що Галя – дуже смілива і сувора жінка, яка власноруч розстрілювала мародерів і насильників [45].
У середині липня 1921 року махновці, котрих звідусіль переслідували переважаючі сили червоних, востаннє побували на Полтавщині. 24 липня вони зробили спробу штурмом оволодіти Чутовим, але радянське командування заздалегідь укріпило цей важливий в оперативному відношенні волосний центр на дорозі Полтава-Харків. Гарнізон села нараховував 165 курсантів Полтавської піхотної школи, 40 чоловік кінного резерву міліції, 35 чекістів і 25 міліціонерів при 6 кулеметах. Червоні укріпилися в центрі села за кам’яною огорожею та в двоповерховому цегляному млині. Із станції Кочубеївка їх підтримував артилерійським вогнем бронепотяг, але його снаряди не долітали до Чутово. Бій тривав близько 5 годин, але червоні зуміли відбитися. Як почало смеркати, махновці відступили, забравши з собою понад 100 підвід з продовольством, свиней з місцевої агробази і декілька коней у селян [46]. Їх шлях лежав до Костянтиноградського повіту.
Там протягом тривалого часу діяв кінний повстанський загін отамана Іванюка, з яким Махно підтримував постійний зв’язок. Тактика збройної боротьби Іванюка з радянською владою була близькою до махновської. Базуючись у лісах вздовж річки Самари, його повстанці протягом літа 1921 року здійснювали чисельні рейди під Водолагу, Сахновщину, на станцію Мерефа та вздовж залізниці Харків-Лозова.
На світанку 20 липня загін Іванюка (близько 200 шабель, 20 підвід і 12 тачанок з піхотою при 5 кулеметах) раптовим ударом зайняв село Кошманівку, де повстанці зарубали двох міліціонерів, трьох продагентів і спалили приміщення виконкому волосної ради. У складі загону Іванюка, згідно радянських агентурних даних, перебував і колишній командир 4-го ескадрону 4-ої кавалерійської дивізії Першої кінної армії (прізвище його не вказувалося), який перейшов на бік повстанців [47]. Того ж дня повстанці вчинили несподіваний напад на село Войнівку Василівської волості Полтавського повіту, де на постої перебував каральний загін 7-ої Володимирської стрілецької дивізії у кількості 40 червоноармійців. Під час сутички частина червоноармійців була вбита, а решта втекла до Полтави. Зважаючи на. те, що до села підійшов батальйон Полтавської губернської Чека, повстанці залишили Войнівку і вночі через Федорівку і Чутове знову відійшли до Кошманівки [48]. 27 липня до них приєднався загін махновців під командою Босого, який відірвався від основних сил, а через кілька днів підійшли і основні сили Махна.
На скликаній у Костянтиноградському повіті нараді командирів повстанських загонів Махно, враховуючи безперспективність подальшої боротьби з комуністичним режимом, поставив перед ними питання про долю решток своєї Повстанської армії, схиляючись до відходу за кордон. Думки польових командирів розійшлися. Більшість з них хотіла продовжити боротьбу, але в іншому місці і за більш сприятливих умов. Одні пропонували пробиватися до Сибіру, інші – на Кубань і Кавказ або до Туреччини. Сам Махно збирався відійти на західноукраїнські землі, в Галичину, яка перебувала під польською окупацією. У цьому його підтримав Іванюк, під командою якого в цей час все ще перебувало близько 100 вершників.
13 серпня повстанці, які пішли за своїм “батьком”, через Кобеляцький повіт вирушили в напрямку до Дніпра, але зустрівши на своєму шляху сильні заслони червоних військ, змушені були повернути на Катеринославщину. Лише відірвавшись від переслідування, 16 серпня Махно (за різними даними в нього налічувалося від 150 до 300 вершників з 4 кулеметами) із села Байбаківки Новомосковського повіту вступив до хутора Шаровського Ляшківської волості Кобеляцького повіту, де був зустрінутий кулеметним вогнем об’єднаних загонів міліції і комнезамів і повернув у напрямку до містечка Орчик.
В ніч на 17 серпня 1921 року, згідно донесення начальника Кобеляцької повітової міліції, махновці в районі села Переволочне Кишеньківської волості з боєм переправилися через Дніпро і назавжди залишили Полтавщину [49]. Під час переправи Махно був шість разів поранений, але не важко. Шлях його лежав до Румунії, а звідти – до Польщі і Франції. Там, на чужині, він і помер.
У боротьбі з більшовицьким режимом і білогвардійцями Махно користувався великою підтримкою українського селянства, був його захисником і надією, але не знайшов свого місця в Українській революції. У цьому його трагедія.
За матеріалами
Археологія та стародавня історія Полтавського районуСело АбазівкаВ урочищі Берестове поблизу села – сліди неолітичного поселення та ранньослов’янського поселення черняхівської культури.Село РожаївкаВ околицях Рожаївки на землях колгоспу – шість курганів, з них три кургани на північний схід від села, за 1,5 кілометра та три – на південь від села, за 0,2 – 1 кілометр.
Олександр Супруненко (Полтава),
заступник директора по Полтавській обл. ДП НДЦ «ОАСУ»
ІА НАН України, старший науковий співробітник,
кандидат історичних наук
[6, 708; 16, 21] з додатку-альбому до дослідження М.І. Арандаренка «За-
писки о Полтавской губернии» [1; 2, 23]. Роботи виявили фундаменти
мурованих будівель поміщицької економії, конюшні, псарні і, відповідно,
11
залишки цегляних стін їх дворищ, воріт до маєтку від Київського шля-
ху, узвіз і колію дороги-в’їзду до двору економії з боку Полтави, а також
чимало ям ХІХ ст., пов’язаних зі влаштуванням внутрішніх перегородок,
опор навісів подвір’я, провали погребів поряд із ними (рис. 1).
У центрі розкопу досліджені рештки господарських споруд кін. XVIII
– поч. XIX ст. – погребів (рис. 1: погр. 1 і 2). В одному з них виявлений про-
вал підземелля, який варто віднести до початку життєдіяльності села у
1-й пол. – сер. XVIII ст. Підземелля археологічно не досліджувалося (про-
копаний лише провал до рівня залягання осунутого зводу споруди, дно
якої знаходилося у масиві лесу).
Погріб 1 (2-га пол. XVIII ст.) – заглиблена в ґрунт нижня частина госпо-
дарської будівлі (рис. 1: погр. 1) мала прямокутну в плані форму, із закруг-
леними кутами, рівні вертикальні стінки в основі. Зорієнтована за довшою
віссю – півн. захід – півд. схід. З півн. заходу містилася вхідна приступка
у вигляді прямокутної за формою заглибини. Розміри котловану – 3,8 х
5,0 м, входу – 1,55 х 1,65 м; глибини залягання: рівного дна входу – 1,2 м,
прогнутого до центру дна погребу – 1,45 м вздовж довших боків і 1,6 м –
максимальна (рис. 2). Заповнення щільне чорноземне, зі включеннями су-
глинку і просілою тонкою лінзою попелу, в центрі – з провалом, забитим
чорноземом зі сміттям. Дно вимазане шаром кізяку і світло-жовтою гли-
ною. В заповненні містилася кераміка й знахідки кін. XVIII – поч. XIX ст.
У центрі погребу знаходився провал (1,8 х 3,1 м) заглибленого підзем-
ного приміщення, розташованого в материку. Його дно залягало на рівні
близько 6,0 м, а висота становила – 1,8–2,0 м. Встановлена ширина цієї
споруди – 1,9 м, що більш характерно для підземних ходів козацької доби.
Рис. 1. Абазівка, с. Досліджена ділянка поселення Абазівка-2.
План і західний профіль розкопу.
1 – двір економії з допоміжними приміщеннями; 2 – вимостка дороги;
3 – приміщення економії; 4 – ворота і проїзд; 5 – стіна і рештки прибудови;
6 – напрямок підземного ходу (погребу-?) XVIII ст.
Об’єкти: черняхівської культури – ями 3-4, 7, 9-10 та житло 1;
кін. XVIII ст. – погріб 1; ХІХ ст. – погріб 2 та ями 1-2, 5, 8, 11-12.
12
Напрямок збігався зі спрямуванням котловану погребу, а за ним хід під
прямим кутом повертав на півн. схід – в бік підвищення під кол. маєтком
(рис. 1: 6). Провал досліджувався до рівня залягання материкової «проб-
ки» (4,0 м), в заповненні містив чорнозем з розвалом скляного штофу руб.
XVIII–ХІХ ст., нижче – обвалені масиви материкового суглинку. З про-
валу і погребу походила виразна добірка знахідок.
Погріб 2 (поч. XIХ ст.) був заглибленою в ґрунт і материк господар-
ською будівлею майже квадратної в плані форми, з уступом-сходинкою з
півн.-східного кута, знаходився у центрі розкопу (рис. 1: погр. 2). Він мав
рівні вертикальні стінки, зорієнтовані майже за сторонами світу, проко-
пувався до глибини 1,8 м. Розміри котловану – 4,3 х 4,5 м. У заповненні, з
переважанням рихлого чорнозему, печини, суглинку, містилося побутове
сміття кін. XVIII – XIX ст. Навколо відзначені тріщини від провалів під-
земелля, розміщеного нижче заглибини господарської споруди (рис. 1: 6).
Матеріали сер. ХVІІІ – 1-ї пол. ХІХ ст. походили з культурного шару
і з обох об’єктів. До складу керамічного комплексу входили уламки світ-
логлиняних горщиків з високими відігнутими вінцями, орнаментовані
пасками, хвилями і мазками ангобами (рис. 3: 1). Є фрагмент димле-
ної посудини, прикрашеної відбитками зубчастого коліщатка і врізни-
ми лініями, штампованим зиґзаґом. Столовий посуд репрезентований
уламками мисок і тарілок середніх розмірів (дм. 25–28 см), переважно
вкритих зсередини, а ззовні крайкованих білим ангобом, з потовщенням
країв крис і орнаментацією по краю та верху дзеркала пасками, хвилею,
вертикальними мазками, нанесеними червоними і коричневими ангоба-
ми (рис. 3: 2).
Виявлені фрагменти коробчастих кахлів поч. ХІХ ст., з деталями рос-
линного рельєфного фризу, зображенням «вазону квітів» або неорнамен-
тованою лицевою площиною, а також карнизні і коробчасті, що ззовні
вкриті зеленою поливою (рис. 3: 3). Вирізняються розвали штофа із зеле-
ного прозорого скла з невеликим привінцевим комірцем (рис. 3: 4) та май-
же квадратної у перетині пляшечки поч. ХІХ ст. з білого скла з написом
«LONDON» (рис. 3: 5).
Залізні вироби представлені деталлю кріплення складових возу
(рис. 3: 12), уламками підківки до взуття (рис. 3: 13), чавуна з потовщеним
Рис. 2.
Абазівка, с. Погріб 1
кін. XVIII ст.
План і перетин
дослідженої частини.
13
відігнутим краєм і петельчастою ручкою (рис. 3: 8). Є кістяна обкладка
руків’я ножа з дрібними заклепками (рис. 3: 14). Вироби з кольорових ме-
талів репрезентують мідні заклепки, бронзові меблеві гвіздочки зі шляп-
ками (рис. 3: 10-11), литі ґудзики (рис. 3: 7, 9), мідний наконечник піхов
шпаги (рис. 3: 6), свинцеві кулі (рис. 3: 15).
Датування знахідок спирається на нумізматичні матеріали – монети
часу правління Анни Іоаннівни (1730–1740), Єлизавети Петрівни (1741–
1762), Катерини ІІ (1762–1796), Олександра І (1801–1825), засвідчуючи час
функціонування досліджених комплексів у сер. ХVІІІ – на поч. ХІХ ст., а
їх засипання ґрунтом зі сміттям – у 1-й пол. ХІХ ст.
Наглядові дослідження археологічно засвідчили існування у 2-й пол.
– кін. XVIII ст. на місці села хут. Єлизаветівки (Єлизаветиного), яке на
поч. ХІХ ст. було перейменоване в Абазівку. Цікавою деталлю життя хутора є спорудження власниками на його території підземних ходів або
глибоких погребів, що вказує на більш ранній вік заснування населеного
пункту, принаймні, від 1-ї пол. XVIII ст.
Матеріали козацької епохи з науково-рятівних досліджень на Полтавщині 2011–2012 рр.
У ході науково-рятівних археологічних досліджень на території Пол- тавської обл. цілком закономірно виявляються матеріали козацької епо- хи. Результати таких розкопок, часто здійснюваних широкими площами, дозволяють отримати уявлення про ті чи інші археологічні об’єкти, які залишаються майже недоступними під час цілеспрямованих пошуків. Роботи 2011-2012 рр., окрім уже оприлюднених наслідків досліджень у по- передньому випуску цієї збірки, надали чимало інформації про старожитності епохи козацтва. Введенню її до наукового обігу саме і присвячена ця оглядова публікація. Дослідження в Абазівці Полтавського р-ну. В ході реконструкції ді- лянки шосе Київ – Харків – Довжанський на території с. Абазівки Пол- тавського р-ну й обл. восени 2012 р. проведені наглядові роботи (420 м2 ) на місці влаштування автопід’їзду в історичному центрі населеного пунк- ту, на місці, прилягаючому до кол. поміщицького маєтку XIХ ст. Нара- зі ця ділянка та її округа відомі як поселення черняхівської культури і XVIII–XIX ст. Абазівка-2 [7, 62–63; 13, 380], котре розташоване на злегка пониженій частині мису першої тераси правого берега р. Полузір’я (правої притоки р. Ворскли). У розкопі виявлені рештки забудови ХІХ ст. кол. с. Єлизаветівки, що на поч. ХІХ ст. перейменоване в Абазівку [3, 12; 8, 27]. Місце досліджень, разом із маєтком М.В. Абази, зображене на малюнку козака Чапіги 1852 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар