З полтавською землею життя поета поєднав так званий період «трьох літ» – 1843-1846, 1859 роки…
Щороку 9 березня ми вшановуємо нашого Пророка, пробудителя духу народного. Цей рік не став винятком.
Ім’я Тараса Шевченка стало символом України. До нього в українській художній літературі слово “Україна” майже не зустрічається.
У період найглибшого занепаду української нації, здавалося, сам Бог посилає Україні поета, чиє слово було наділено небувалою енергійною силою, здатною відродити цей дух.
Департаментом інфраструктури та туризму Полтавської обласної державної адміністрації спільно із спілкою екскурсоводів Полтавщини провели пробну екскурсію по місцях перебування Тараса на Полтавській землі. Достатньо місць у Полтавській області які пам`ятають Тараса Григоровича Шевченка.
Життя Тараса Шевченка було тісно пов’язане з Полтавщиною. Підтримали та допомогли Шевченку уродженці Полтавщини Євген Гребінка, Василь Григорович, Аполлон Мокрицький, Петро Мартос. Ці благородні люди викупили його з кріпацтва і пестили талант художника і поета.
Першим хто розпізнав дар письменництва у Шевченка був Євген Гребінка.
Т. Шевченко з глибокою пошаною відзначив той благородний вплив, який ще з дитячих років справив на нього Великий Син України та Полтавщини Іван Петрович Котляревський. Під впливом творчості І. Котляревського Т. Шевченко відчув себе більше поетом ніж художником. Полтавщина також стала місцем становлення його як поета-сатирика.
Зв’язки Великого Кобзаря з Полтавським краєм тісніші, ніж із будь-яким іншим куточком України, хоча в цілому він провів на Полтавщині не так багато часу – в сукупності це близько півтора року. Т.Г. Шевченко побував на території Полтавської губернії в 1843–1844, 1845–1846 роках, а на останнє – влітку 1859 року (сучасні межі Полтавської області значно вужчі).
Вперше Тарас Шевченко відвідав Полтавщину пізньої весни 1843 року разом з поетом Євгеном Гребінкою, який увів його у коло полтавської інтелігенції. У Мойсівці (зараз Київська область), на балу у поміщиці Волховської, його познайомили з сином Василя Капніста – Олексієм, з родинами Закревських, Рєпніних, Родзянків, Тарновських, Яковом де Бальменом, О. Афанасьєвим-Чужбинським, Маркевичем. Шевченко відвідав Яготин, Ісківці, Березову Рудку, Лубни.
Розпочалася наша екскурсія з покладанням квітів до пам`ятника Кобзарю у Полтаві. Автором пам’ятника був Іван Кавалерідзе – відомий на той час скульптор і виконав він його у стилі кубізму. Відкриття пам’ятника в Полтаві відбулося 12 березня 1926 року. Пам`ятник встановлено у Петровському парку біля Краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни пам’ятник Т.Г. Шевченку чудом залишився не зруйнованим.
Вдруге доля пам’ятника була під загрозою вже після війни, у 1947 році. Не сподобався пошкоджений пам`ятник першому секретареві ЦК КПУ Микиті Хрущову. Майже десять років після візиту Хрущова пам’ятник стояв порушений: верхня частина була розбита, замість руки виглядала арматура, пошкоджена була і голова монументу.
Хрущов пропонував знести його, а новий встановити в іншому місці. Черга до нового пам`ятника так і не дійшла. 90-літній Іван Кавалерідзе запропонував замінити бетонний пам’ятник на бронзовий, навіть виділив зі своїх коштів сто тисяч карбованців. Частину коштів внесли на реставрацію: “одягнули Кобзаря у кварцовий розчин”, решту повернули скульптору.
Останній ремонт пам’ятника було зроблено у 2008 році.
На думку всіх полтавців дуже гармонійно і красиво виглядає комплекс унікального будинку Краєзнавчого музею і пам`ячника Т. Г. Шевченку. Це улюблене місце полтавців, особливо малечі.
Абазівка
Наш маршрут пролягає через передмістя Полтави село Абазівку. Тут ми не зупиняємося (і так протяжність нашого маршруту 365 км), але згадати це село треба.
“Як при козакові дівка, стоїть на трасі Абазівка”.
Хутір Абази Тарас Григорович Шевченко згадує в повісті “Близнецы”. Знаходився він за 18 км від Полтави. Раніше на цьому місці був хутір Курилехівка, заснований у 1798 році, статус села він отримав у 1801 р. У першій чверті ХІХ століття хутір пережив, одна за одною, дві назви – Дмитрівка і Єлизаветино. З 1900 року село дістало (від однойменного прізвища Абази) російську назву – Абазівка. У 40-х роках ХІХ століття належав відставному полковнику Михайлу Абазі.
Михайло Абаза – багатий поміщик, який мав величезні плантації виноградників, отари тонкорунних овець у Бесарабії, в м. Одесі тримав розгалужений відкуп винної торгівлі. У 1801 році він переїжджає до Полтавщини і одружується на дочці місцевої поміщиці Щербакової – Єлизаветі.
У 1840 році будує на місці хутора палац – будинок з довгою анфіладою апартаментів на 126 кімнат, двоповерховий придворний театр в стилі бароко, цегельню, гуральню, вовнообробну фабрику, кінно-поштову станцію, дві корчми. У 1847 році коштом полковника Михайла Абази та його дружини Єлизавети Іллівни побудовано муровану Успенську Православну Церкву (архітектурний стиль бароко). Храм прикрашав с. Абазівку аж до 1938 року, коли його було зруйновано.
В Абазівському театрі ставилися спектаклі, грала музика. Досить часто такі бучні вечори влаштовувалися на честь господині маєтку Єлизавети Іллівни. Підтвердження перебування на цій території Т.Шевченка є портрет виконаний ним Катерини Абази. Портрет датований 1837 роком під назвою “Катерина Абаза уроджена Нахімова”. Мал.1
З прізвищем Абази пов’язана ще одна подія, яка ввійшла в історію музичного життя Росії. Йдеться про відомий романс на слова Івана Тургенєва, музика Абази “Утро туманное”. Музику до цього романсу писали багато композиторів, а до нашого часу дійшов лише романс на музику Ераста Агеєвича Абази. Учасник Кримської війни, майор, командир батальйону загинув 10 травня 1855 року в Севастополі. Авторство Ераста Абази підтверджує журнал “Кругозор” (1971 p.), а також гравіровані рядки нот романсу “Утро туманное” на його могильному пам’ятнику.
Трохи хочеться сказати і про взаємовідносини між великим російським письменником Іваном Сергійовичем Тургенєвим та нашим Великим Кобзарем. Познайомились вони у 1859 році, коли Шевченко повернувся з заслання.
Тарас Шевченко знав і високо цінував творчість Марко Вовчок (Маркович). Він вважав її щирим захисником українського слова. Саме Марко Вовчок і познайомила Т. Шевченка з І. Тургенєвим. Ці дві талановиті людини з повагою та розумінням ставилися один до одного.
Населення Абазівки 1 679 чоловік, багато приватних підприємств, працює на базі облспоживспілки товариство мануфактурного промислу, двоє потужних сільськогосподарських підприємств. Збережена соціальна сфера: дільнична лікарня, дитсадок, школа, Будинок культури (в приміщенні старої будівлі за часів М. Абази), відбудовано Свято-Успенський храм. Відроджено традиційний ярмарок, який діяв до 1937 року, влаштований місцевою громадою на День села Абазівки.
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Абазівці (автор погруддя – Юрко Пошивайло).Абазівка, Полтавщина. 24.08.2014. Фото Юрка Пошивайла. Приватний архів Юрка Пошивайла
У день Незалежності України в селі Абазівка Полтавського району урочисто відкрили пам’ятник Пророку нації, світочу українського Слова й натхненнику нашого незборимого духу Тарасу Григоровичу Шевченку. На цю подію жителі Абазівської сільської ради чекали довгий час і були раді з того, що вона відбувалась саме в день головного державного свята. Ідея вшанувати пам’ять українського генія у монументі виникла вже давно, проте втілити плани в життя виявилося непросто. Справа гальмувалася, передусім, через брак коштів. Але їх продовжували збирати всією громадою. Благодійниками стали підприємці, члени мисливських осередків, працівники закладів культури, викладачі, студенти.
Один з головних ініціаторів спорудження пам’ятника, директор Абазівського сільського краєзнавчого музею Олександр Лукомінський нагадав односельцям, що в далекому 1845 році Великий Кобзар зупинявся в Абазівці під час подорожі Україною, про що написав у своїй повісті “Близнецы”. Крім того, перебуваючи в Абазівці, Тарас Григорович Шевченко намалював портрет дружини засновника села Єлизавети Абази, який нині зберігається у Шевченківському національному заповіднику на Чернечій горі.
Олександр Лукомінський щиро подякував небайдужим людям, які допомагали збирати кошти на встановлення пам’ятника. Серед тих, кому він вручив подяки, були, зокрема, народний депутат України Юрій Бублик, козаки Супрунівського козацького полку Війська Запорозького, депутат Полтавської районної ради Григорій Рябокінь, директор підприємства “Облагропостач” Олександр Ківшик та багато інших свідомих активістів.
Із вітальним словом до громади звернувся Юрій Бублик. Освятив пам’ятник Кобзареві настоятель місцевої Свято-Успенської церкви отець Костянтин. Він наголосив, що Тарас Шевченко був глибоко релігійною людиною, велика частина його поетичних шедеврів – це молитви від серця, від душі за рідну Україну й свій народ. У віршах Великого Тараса – актуальний для нашого сьогодення заклик до єднання усіх українців на землі своїх пращурів.
Приємно, що зібрання з нагоди відкриття пам’ятника нагадувало справжній парад вишиванок. Майже всі учасники свята вбралися у барвистий національний одяг. Свої самобутні вишивки на шевченківську та національну тематику привезла до Абазівки народна майстриня Зоя Коваленко, ними було прикрашено весь парк. Родзинкою свята став оберіг “Полтавські шляхи-дороги Великого Кобзаря”. Це – значних розмірів полотно, на якому бісером вишита карта України та населені пункти, де побував Пророк. Роботу представила авторка, завідувач філії №7 Полтавської міської центральної бібліотеки, майстриня з народної вишивки Людмила Заливча. Разом з Валентиною Євсеєвою, полтавкою з абазівським корінням, та місцевими жителями вони вишили на карті назву “Абазівка”.
Зі щирими патріотичними промовами на урочистостях виступили також заслужений працівник культури України, голова Полтавського громадського Шевченківського комітету Валентина Шемчук, автор книги про Абазівку “На зламі тисячоліть” Микола Дорошенко, голова обласного відділення Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України попередніх скликань Микола Кульчинський, кандидат філологічних наук, доцент Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Віра Мелешко, вчителі Абазівської загальноосвітньої школи Наталя Олефіренко та Тетяна Іщенко, колишній Абазівський сільський голова Петро Деркач. Безсмертні рядки з творів Тараса Шевченка звучали у виконанні школярів та самобутнього гурту “Полтавські піснярі”.
Один з головних ініціаторів спорудження пам’ятника, директор Абазівського сільського краєзнавчого музею Олександр Лукомінський нагадав односельцям, що в далекому 1845 році Великий Кобзар зупинявся в Абазівці під час подорожі Україною, про що написав у своїй повісті “Близнецы”. Крім того, перебуваючи в Абазівці, Тарас Григорович Шевченко намалював портрет дружини засновника села Єлизавети Абази, який нині зберігається у Шевченківському національному заповіднику на Чернечій горі.
Олександр Лукомінський щиро подякував небайдужим людям, які допомагали збирати кошти на встановлення пам’ятника. Серед тих, кому він вручив подяки, були, зокрема, народний депутат України Юрій Бублик, козаки Супрунівського козацького полку Війська Запорозького, депутат Полтавської районної ради Григорій Рябокінь, директор підприємства “Облагропостач” Олександр Ківшик та багато інших свідомих активістів.
Із вітальним словом до громади звернувся Юрій Бублик. Освятив пам’ятник Кобзареві настоятель місцевої Свято-Успенської церкви отець Костянтин. Він наголосив, що Тарас Шевченко був глибоко релігійною людиною, велика частина його поетичних шедеврів – це молитви від серця, від душі за рідну Україну й свій народ. У віршах Великого Тараса – актуальний для нашого сьогодення заклик до єднання усіх українців на землі своїх пращурів.
Приємно, що зібрання з нагоди відкриття пам’ятника нагадувало справжній парад вишиванок. Майже всі учасники свята вбралися у барвистий національний одяг. Свої самобутні вишивки на шевченківську та національну тематику привезла до Абазівки народна майстриня Зоя Коваленко, ними було прикрашено весь парк. Родзинкою свята став оберіг “Полтавські шляхи-дороги Великого Кобзаря”. Це – значних розмірів полотно, на якому бісером вишита карта України та населені пункти, де побував Пророк. Роботу представила авторка, завідувач філії №7 Полтавської міської центральної бібліотеки, майстриня з народної вишивки Людмила Заливча. Разом з Валентиною Євсеєвою, полтавкою з абазівським корінням, та місцевими жителями вони вишили на карті назву “Абазівка”.
Зі щирими патріотичними промовами на урочистостях виступили також заслужений працівник культури України, голова Полтавського громадського Шевченківського комітету Валентина Шемчук, автор книги про Абазівку “На зламі тисячоліть” Микола Дорошенко, голова обласного відділення Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України попередніх скликань Микола Кульчинський, кандидат філологічних наук, доцент Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Віра Мелешко, вчителі Абазівської загальноосвітньої школи Наталя Олефіренко та Тетяна Іщенко, колишній Абазівський сільський голова Петро Деркач. Безсмертні рядки з творів Тараса Шевченка звучали у виконанні школярів та самобутнього гурту “Полтавські піснярі”.
За матеріалами всеукраїнської громадсько- політичної газети
"Зоря Полтавщини" Юлія ШАБЛЯ
Решетилівка
У Решетилівці Т.Г. Шевченко побував улітку 1845 року. “Дослідники переконані, – пише журналіст Л. Передерій, – що Тарас Шевченко знав про Решетилівку задовго до приїзду і дуже хотів у ній побувати. 1837 року в Петербурзі він познайомився з художником, який був родом з цього містечка, – Тимофієм Головнею.
Цей самобутній майстер, удостоєний золотої медалі Академії Мистецтв за картину “Смерть Авеля”, був старшиною пансіонерних класів Товариства заохочування художників, яку відвідував і “підмайстер артілі Ширяєва Шевченко”. Мабуть, Тимофій Головня і розповів поетові про свою прекрасну малу Батьківщину. Коли Т. Шевченко втілював задум щодо створення альбому “Мальовнича Україна”, він ніяк не міг оминути Решетилівку.
У червні 1845 року Тарас Шевченко разом з Лук’яновичем зупинявся в Решетилівці на шляху до Полтави. А дальший шлях на Полтаву слався йому через місток на річці Говтві. На той час це було чимале містечко, що широко розкинулося на обох берегах тихоплинної річки. Там же – одразу за містком – знаходився й маєток О.В. Попова. Населення містечка складалося з 814 дворів, із них козакам належало 495, тобто близько 60 відсотків. Все інше населення містечка складалось із міщан, ремісників, купців, а також 800 ревізьких душ селян поміщика Попова.
Єдине мемуарне джерело, за яким підтверджується факт перебування Шевченка у Попова в Решетилівці це спогади сучасниці Т.Г. Шевченка вдови священика Христини Морозовської. Ці спогади були записані художником і фольклористом Порфирієм Мартиновичем. Морозовська загадує: “Йому було тоді літ 26. Лице було брите, тільки з маленькими вусами, волоси на голові темно-русі, в кружок підстрижені, роста невисокого. Він був веселий в обществі і шутник. Помню, що розказував, як був маленьким та вівці пас”. (Морозовська помилялася – на той час Шевченкові виповнилося 31 рік).
Є ще одне підтвердження перебування Т. Шевченка у Решетилівці. Це два малюнки, власноруч підписані художником “В Решетилівці”, які позначені 7 та 9 липня 1845 року. Ці малюнки об’єднані однією назвою, бо й відтворюють один і той же краєвид, побачений з різних точок. Це одна і таж місцевість з різних ракурсів. У Решетилівці планується встановити пам`ятний знак на місці де малював Шевченко. Малюнок 2,3.
У Решетилівці Тарас Григорович пробув недовго – два-три дні. Найбільше вірогідно, гостював він у маєтку місцевого поміщика Олександра Попова, у якого була розкішна бібліотека. На це вказує і Морозовська, яка бачила Шевченка у Попова.
Взагалі Шевченка вабили поміщицькі маєтки, де були багаті бібліотеки, архівні збірки, колекції малярських творів, і це, за словам професора Білоконя, “могло якоюсь мірою надолужити брак краєзнавчих музеїв”. Хоч його і приваблювали поміщицькі маєтки, але все ж поет і художник по цей бік стіни, він з трудовим народом”.
Хочу сказати ще декілька слів про Решетилівську «Венецію».
Правда, від неї залишилися лише два ставки …
Попов Василь Степанович (1744-1822 р.р.) – російський військовий і державний діяч. При Олександру I був членом Державної Ради, де очолював департамент цивільних і духовних справ. Мав генеральський чин. У 1786 році Катерина II нагородила його маєтком у Решетилівці (9 тисяч десятин землі, 1 800 душ).
Це був “добрий і великий пан”, жив на широку ногу в розкішному палаці, оточеному прекрасним парканом. На алеях панського саду пролягали спеціально викопані канали, по яких подавали річкову воду. На середині головної водної артерії височів поміст із скляною альтанкою.
Парк раз на тиждень дозволялося відвідувати мешканцям містечка та навколишніх сіл, де грав оркестр, і розважатися в ньому: співати, танцювати, плавати на човнах по каналах. На завершення найсміливіші парубки та дівчата йшли до панського палацу, низько вклонялись і голосно дякували господареві за ці розваги.
Як завжди, до них виходила ключниця з великою корзиною, в якій лежали пряники, горіхи, яблука, і вручала їм від генерала в дарунок. Мабуть, за таку милість господаря решетилівчани величали “добрим і великим паном”. У вересні 1817 року помістя Попова відвідав Олександр I. Цих традицій гостинності вже не було при Олександру Попову – сина Василя Степановича.
Поруч Решетилівки було розташовано ряд хуторів, заселених нащадками кріпаків пана Попова. Серед них було два з дивними назвами: Танцюри та Тупкали на Балях.
Полтавський краєзнавець та екскурсовод Віктор Лосев, у зв’язку з цим, розповідає таку легенду: “Під час багаточисельних балів в палаці Попова запрошені гості відпочивали традиційно: чоловіки грали у карти, більярд, а жінки, залишившись на самоті, займались плітками та нудьгували.
Для того, щоб виправити цю ситуацію, Попов відбирав серед своїх кріпаків красивих і статних парубків, учителi навчали їх бальним танцям і ці молоді хлопці водили пірует з дамами з “високого общества”. Таким чином, проблема була вирішена. З того часу хлопці, які брали участь у виставах театру, де танцювали, називалися “танцюрами”, а тих, котрі розважали дам на балах, – “тупкали на балях”.
З ліквідацією кріпосництва багата маєтність Попових захиріла, а згодом – перейшла в інші руки. Від мальовничого парку з венеціанськими каналами, від гучних балів та банкетів з музикою лишилась тільки згадка.
Існує точка зору про наше минуле, яка здатна похитнути звичайні уявлення про кріпацтво.
Наприклад, із досліджень Людмили Саприкіної наводяться факти з життя кріпосних Попова: “обдарованих людей із народу поміщик посилав на навчання за кордон. Документи стверджують, що кріпосному музиканту платили за місяць “40 рублів золотом і 5 рублів бабі його”. Селяни працювали на поміщика лише 2-3 дні на тиждень і одержували 20 відсотків від виробленого продукту. Відомі Кочубеї віддавали кріпакові за працю кожен п’ятий сніп пшениці чи жита.
Решетилівський край увійшов в історію української духовності, перш за все, як визначний центр народних промислів – вишивки та килимарства, що своєю унікальною красою дивує світ.
На жаль, ще одна унікальність – вироби з решетилівських смушків назавжди втрачена, бо десь у 20-х роках ХХ століття виродилась решетилівська порода овець. Славилася Решетилівка своїми вівцями: „головна і характерна особливість полягає в тому, що ягнята мають смушки з чорними, блискучими, дрібними, правильними завитками, не вицвітають ні від дощу, ні від сонця”. Решетилівські смушки по всій Україні вживались для виготовлення шапок і широко вивозились за її межі.
Вовну використовували для ткацтва. Гобелени були легкими, не вицвітали та не мали запаху. В радянські часи захотіли схрестити цю породу з м`ясною, щоб до вовни додалося і м`ясо. Тепер не маємо ні м`яса ні вовни. Породу втрачено. Вовну і льон завозимо з Білорусії та з Європи.
Ми відвідали професійно-технічний ліцеї. Навчання в ліцеї безкоштовне, набір складає 150 студентів. Тішить душу, те, що є діти які уміють та хочуть вишивати, шити, ткати килими… Відвідали музей ліцею де зберігаються дипломні роботи випускників. Роботами можна не тільки любуватися а й придбати.
Вироби решетилівських майстрів Л. Товстухи, Н. Бабенко, Г. Бондаренко та інших відомі всьому світу, їх килими, гобелени, вишивки прикрашають й Український дім у Києві, і парадні холи ООН у Нью-Йорку. Ніжні узори полтавських-решетилівських вишиванок є неповторними у веселці українських вишиванок. Фото3.
Дуже прикро дивитися на приміщення знаменитої Решетилівської фабрики ім. Клари Цеткін. Рік заснування фабрики 1905. Весело відсвяткували 90-річчя фабрики а до 100 річчя не дожили. Як кажуть пливли, пливли, старалися а на березі…
А таланти є і серед людей старшого покоління, головне молодь талановита і трудолюбива.
Далі ми прямуємо до села Вишняки Хорольського району…
Людмила Білоус,
краєзнавець.
м. Полтава.
Немає коментарів:
Дописати коментар